What do you think?
Rate this book
Дім на горі
Нове (повне) видання роману видатного сучасного українського письменника.
Валерій Шевчук (20.08.1939, Житомир) — видатний сучасний український письменник, визначний дослідник літератури, інтерпретатор українського літературного бароко. Валерій Шевчук — подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком.
Валерій Шевчук (20.08.1939, Житомир) — видатний сучасний український письменник, визначний дослідник літератури, інтерпретатор українського літературного бароко. Валерій Шевчук — подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком.
560 pages, Hardcover
First published January 1, 1983
30 people are currently reading
604 people want to read
About the author
Валерій Шевчук
97 books37 followersВалерій Олександрович Шевчук — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного барокко.
Літературна премія Валерія Шевчука:
https://www.goodreads.com/award/show/...
Літературна премія Валерія Шевчука:
https://www.goodreads.com/award/show/...
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 45 reviews
March 25, 2024
Якщо коротко, то «Дім на горі» – це несподівана суміш похмурих Гоголя, Кафки та По з дивним Хаяо Міядзакі. Я, коли дійшов до другої частини з короткими історіями із шкіряних зошитів діда Івана, постійно ловив свою уяву на тому, що вона розмальовує місця і події в характерному Міядзаківському стилі. Думаю, що якщо б японцям потрапили його твори, то вони могли створити цілий світ потойбічного еніме на тематику Полісся і його духів-демонів. Книжка товста, тому якщо ви прийшли по містику Міядзакі – стрибайте одразу в передостанню повість Голос трави (до рееееееечі, тільки що зрозумів, що вона дуже резонує мені з готикою лесиної Мавки). Хочете максимально поетичного магічного реалізму Борхеса або Маркеса – починайте з першої сторінки.
«Дім на горі» – це бережна і красива розповідь в ритмі великого американського роману дивно помережена магічним реалізмом центрального полісся і переказана прекрасною українською мовою рівновіддаленою від західної та східної версій. Відсутність нобелівської премії за цей твір – це прикрий недогляд та історична несправедливість, бо саме постійне відчуття прочитання нобелівського лауреата переслідує тебе протягом всього обʼєму. Книги нобелівських лауреатів (наприклад у серії видавництва Жупанського) обʼєднує неосяжна краса тексту, глибина і різноманітність конструкцій, непередбачуваність на тлі позірно простої фабули з, найголовніше, – багаторазовість та нестримним бажанням повертатись до перепрочитання.
«Дім на горі» читаєш неспішно, смакуючи задоволення і відтягуючи наскільки можливо невідворотній кінець твору. Це те, що хочеться взяти із собою як єдину книгу в метафоричну екзистенційну метаподорож на край чогось. Це текст, який можна читати для заспокоєння розбурханих емоцій, але він не настільки меланхолійний, щоб заповнити тебе рівномірною байдужістю. Ні, він внормовує і застановляє над тим кращим, що є десь всередині тебе.
Злочинно не розповідати дорослим українцям, що у нас є свій магічний реалізм, який не менш, ніж рівний Маркесу, але одночасно злочинним є додавати цю книгу в обовʼязкову шкільну літературу. Бо український літературний канон – це ретельно підібрана послідовність ціннісних літературних творів, що допомагають зрозуміти становлення українського міфу та різноманітність, глобальність, суголосність, ідейність, міфічність місцевої літератури. Бляха, та не кожен народ має за щастя мати достатньо авторів для безперервного формування свого канону. Те, що ми його таки маємо, незважаючи ні на що – це вже “цуд над Віслоу”, як казала моя бабця. Але замість того, щоб ставитись до канону як до віднайденого предківського скарбу з неогранених діамантів та інвестувати інтелектуальні зусилля в його огранення – себто пояснення, прочитання, поширення, популяризацію в себе вдома і закордоном, ми, слідуючи дивній логіці випадкового вибору, вносимо ці неогранені діаманти в шкільну літературу. Це неправильно! В цьому немає сенсу і цінності для жодної із сторін: не можна жбурнути в підлітка складною книгою і сподіватись, що він осягне її без попередньої підготовки. Це халатна наївність, бо натомість ми маємо вже декілька поколінь українців, які справедливо ненавидять українську літературу. Яким цю літературу запихали з ноги в горлянку обовʼязковими віршами на памʼять і творами-роздумами, де роздум має бути тільки таким яким вчителю наказало міністерство. Це погана і дуже погана практика. Не треба «Дім на горі» в шкільній програмі.
«Дім на горі» – це бережна і красива розповідь в ритмі великого американського роману дивно помережена магічним реалізмом центрального полісся і переказана прекрасною українською мовою рівновіддаленою від західної та східної версій. Відсутність нобелівської премії за цей твір – це прикрий недогляд та історична несправедливість, бо саме постійне відчуття прочитання нобелівського лауреата переслідує тебе протягом всього обʼєму. Книги нобелівських лауреатів (наприклад у серії видавництва Жупанського) обʼєднує неосяжна краса тексту, глибина і різноманітність конструкцій, непередбачуваність на тлі позірно простої фабули з, найголовніше, – багаторазовість та нестримним бажанням повертатись до перепрочитання.
«Дім на горі» читаєш неспішно, смакуючи задоволення і відтягуючи наскільки можливо невідворотній кінець твору. Це те, що хочеться взяти із собою як єдину книгу в метафоричну екзистенційну метаподорож на край чогось. Це текст, який можна читати для заспокоєння розбурханих емоцій, але він не настільки меланхолійний, щоб заповнити тебе рівномірною байдужістю. Ні, він внормовує і застановляє над тим кращим, що є десь всередині тебе.
Злочинно не розповідати дорослим українцям, що у нас є свій магічний реалізм, який не менш, ніж рівний Маркесу, але одночасно злочинним є додавати цю книгу в обовʼязкову шкільну літературу. Бо український літературний канон – це ретельно підібрана послідовність ціннісних літературних творів, що допомагають зрозуміти становлення українського міфу та різноманітність, глобальність, суголосність, ідейність, міфічність місцевої літератури. Бляха, та не кожен народ має за щастя мати достатньо авторів для безперервного формування свого канону. Те, що ми його таки маємо, незважаючи ні на що – це вже “цуд над Віслоу”, як казала моя бабця. Але замість того, щоб ставитись до канону як до віднайденого предківського скарбу з неогранених діамантів та інвестувати інтелектуальні зусилля в його огранення – себто пояснення, прочитання, поширення, популяризацію в себе вдома і закордоном, ми, слідуючи дивній логіці випадкового вибору, вносимо ці неогранені діаманти в шкільну літературу. Це неправильно! В цьому немає сенсу і цінності для жодної із сторін: не можна жбурнути в підлітка складною книгою і сподіватись, що він осягне її без попередньої підготовки. Це халатна наївність, бо натомість ми маємо вже декілька поколінь українців, які справедливо ненавидять українську літературу. Яким цю літературу запихали з ноги в горлянку обовʼязковими віршами на памʼять і творами-роздумами, де роздум має бути тільки таким яким вчителю наказало міністерство. Це погана і дуже погана практика. Не треба «Дім на горі» в шкільній програмі.
August 17, 2017
Я довго йшла до цієї книги. Мене лякала тема дому як чогось сталого і вічного для родинної історії. Лякало, тому що в моїй родині такої сталої садиби з бібліотекою і садом, яка б належала декільком поколінням, не було. І в попередніх поколіннях моєї сімейної історії жінки були рухливіші за чоловіків, і швидше приймали рішення і змінювали адреси, якщо цього вимагали обставини чи настрій.
А з віком я зрозуміла, що мій особистий дім - це не чотири стіни в певній місцині, не адреса будинку, і а мій внутрішній простір, мої кордони, моє усвідомлення хто я, звідки я, хто за мною, і хто поруч, і тоді мені цей твір пішов, і ляг на душу :)
Є така чудова порада, яку зараз зустрінеш чи не в кожній статті, - спирайтесь на себе! А на себе можна спертись тільки тоді, коли маєш якийсь стрижень, а ще краще - "фундамент", а в ідеалі - чотири стіни з дахом! І це все - з собою, всередині тебе, і "меблюєш" свій простір довгими роками, вчишся розпізнавати всі кольори і барви, і не боїшся своїх темних "льохів" і неприбраних "горищ". І тоді, де і з ким би ти не був, ти можеш спертися на себе, і при потребі - ще й запросити інших (якщо попросять і не злякаються "бібліотеки" :) )
Я свій "Дім на горі" знайшла, мене цей твір наповнив спокоєм, чистотою, тишею і впевненістю, що я все можу :)
Дуже моя книга зараз, чого і Вам бажаю!
А з віком я зрозуміла, що мій особистий дім - це не чотири стіни в певній місцині, не адреса будинку, і а мій внутрішній простір, мої кордони, моє усвідомлення хто я, звідки я, хто за мною, і хто поруч, і тоді мені цей твір пішов, і ляг на душу :)
Є така чудова порада, яку зараз зустрінеш чи не в кожній статті, - спирайтесь на себе! А на себе можна спертись тільки тоді, коли маєш якийсь стрижень, а ще краще - "фундамент", а в ідеалі - чотири стіни з дахом! І це все - з собою, всередині тебе, і "меблюєш" свій простір довгими роками, вчишся розпізнавати всі кольори і барви, і не боїшся своїх темних "льохів" і неприбраних "горищ". І тоді, де і з ким би ти не був, ти можеш спертися на себе, і при потребі - ще й запросити інших (якщо попросять і не злякаються "бібліотеки" :) )
Я свій "Дім на горі" знайшла, мене цей твір наповнив спокоєм, чистотою, тишею і впевненістю, що я все можу :)
Дуже моя книга зараз, чого і Вам бажаю!
December 5, 2023
Детальніше – у 18 випуску подкасту "небагатослів".
Просто магічна книжка. І магія ця - така, як я люблю: не очевидна, а десь на споді, така, ніби стосується буденних речей і може просто бути втіленням розбурханої уяви, але все ж вчувається, що вона справді є.
Книжка поділена надвоє. Перша частина оповідає про дивовижні життя декількох родин, долі яких переплелися саме навколо цієї своєрідної "зачарованої" гори. Друга ж частина складається з 13 більш фантастичних оповідань (з відьмами і домовиками), які нібито написав один із персонажів першої.
Просто магічна книжка. І магія ця - така, як я люблю: не очевидна, а десь на споді, така, ніби стосується буденних речей і може просто бути втіленням розбурханої уяви, але все ж вчувається, що вона справді є.
Книжка поділена надвоє. Перша частина оповідає про дивовижні життя декількох родин, долі яких переплелися саме навколо цієї своєрідної "зачарованої" гори. Друга ж частина складається з 13 більш фантастичних оповідань (з відьмами і домовиками), які нібито написав один із персонажів першої.
April 21, 2020
Дуже теплий, добрий, сповнений любові твір. Найкраще, що я будь-коли читала.
August 26, 2025
Частина перша Дім на горі 5⭐️
Частина друга Голос трави 3⭐️
Частина друга Голос трави 3⭐️
April 13, 2025
Ох, я не знаю, що тут ставити. Напевно дві зірочки лише з думкою про те, що цей роман написаний в 1983-му і він не соцреалістичний.
Все це починалося багатообіцяюче: український магреалізм, незвичний стиль мови, але дуже швидко здулось. Стиль був дуже повторюваний - слова, метафори швидко вичерпали свій чар через надмірне використання. А для магреалізму забракло якогось розмаху і сміливості, увесь сюжет дуже сильно затиснутий в штучному світі роману, ніби в бюджетному знімальному ангарі.
Структура. Роман "Дім на горі" Валерія Шевчука складається з двох частин, які практично ніяк між собою не пов'язані. У першій частині йдеться про дім на горі у якому живуть жінки до яких навідуються чоловіки. І там поміж інших персонажів ходить такий дуже творчий, дуже натхненний дід з козами і пише якісь страшенно творчі п'ять зошитів. Навколо цього багато описів, таємничості і піднесеності.
Друга частина роману - це власне зміст цих зошитів. Це завжди ризиковий прийом, розкривати зміст таких таємничих творів, але тут це був провал. Виявилось, що в тих зошитів заради яких дід покинув звичайне життя, щоб віддатися творінню - якесь дуже посереднє фентезі. Хтиві домовики, всякі дідьки, водяники. Ну таке щось, без іскри, надто заважаючи, що це все йде пакетом з попередньою розповіддю.
От, наприклад, коли цей дід почав писати свої п'ять зошитів від нього йшли якісь такі неймовірні вайби:
"жінка [дружина] в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя."
Загалом, ця цитата підводить до іншої моєї проблеми з цим твором. Він якийсь дуже домостройний і це все розповідається дуже серйозно:
"квітувати жінці дано тільки кілька років, решта часу — зів'ядання."
"Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу."
Звісно, я завжди заважаю на час написання творів, але мені здається, що в 83-му але запізно для такої риторики. Надто, що чоловік (який за всіма ознаками вказує на те що це автор зображає себе) описаний якось так:
"Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист."
Ну загалом, я рада, що цей роман нарешті закінчився. Аж надто він був задушливий і млявий.
Все це починалося багатообіцяюче: український магреалізм, незвичний стиль мови, але дуже швидко здулось. Стиль був дуже повторюваний - слова, метафори швидко вичерпали свій чар через надмірне використання. А для магреалізму забракло якогось розмаху і сміливості, увесь сюжет дуже сильно затиснутий в штучному світі роману, ніби в бюджетному знімальному ангарі.
Структура. Роман "Дім на горі" Валерія Шевчука складається з двох частин, які практично ніяк між собою не пов'язані. У першій частині йдеться про дім на горі у якому живуть жінки до яких навідуються чоловіки. І там поміж інших персонажів ходить такий дуже творчий, дуже натхненний дід з козами і пише якісь страшенно творчі п'ять зошитів. Навколо цього багато описів, таємничості і піднесеності.
Друга частина роману - це власне зміст цих зошитів. Це завжди ризиковий прийом, розкривати зміст таких таємничих творів, але тут це був провал. Виявилось, що в тих зошитів заради яких дід покинув звичайне життя, щоб віддатися творінню - якесь дуже посереднє фентезі. Хтиві домовики, всякі дідьки, водяники. Ну таке щось, без іскри, надто заважаючи, що це все йде пакетом з попередньою розповіддю.
От, наприклад, коли цей дід почав писати свої п'ять зошитів від нього йшли якісь такі неймовірні вайби:
"жінка [дружина] в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя."
Загалом, ця цитата підводить до іншої моєї проблеми з цим твором. Він якийсь дуже домостройний і це все розповідається дуже серйозно:
"квітувати жінці дано тільки кілька років, решта часу — зів'ядання."
"Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу."
Звісно, я завжди заважаю на час написання творів, але мені здається, що в 83-му але запізно для такої риторики. Надто, що чоловік (який за всіма ознаками вказує на те що це автор зображає себе) описаний якось так:
"Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист."
Ну загалом, я рада, що цей роман нарешті закінчився. Аж надто він був задушливий і млявий.
June 11, 2024
Один із найкращих творів української класичної літератури, які я читав. Хоча із цим твором хронологічні рамки цієї літератури протягуються трішки далі, ніж я зазвичай собі уявляв, але ж і до української сучасної літератури його також віднести не можна. А виходячи із того, що Шевчук - живий класик української літератури, то хай так і буде.
"Дім на горі" відносять до магічного реалізму, зразків якого у нас я поки що ще не зустрічав. Як з'ясувалось, твір перегукується із "Катериною" Шевченка, але підозрюю, що там ще достатньо інших шарів та прихованих сенсів. Я отримав величезне задоволення від мови та лексики твору, настільки, що навіть сюжет здавався другорядним порівняно із формою, в яку він був загорнутий. Сам стиль оповіді досить тягучий, повільний, але одночасно він настільки насичений цими прекрасними описами та метафорами, що отримуєш задоволення майже від кожного речення.
Роман складається із повісті-преамбули та оповідань, які сюжетно не пов'язані із повістю, тут зовсім інші хронологічні рамки, і самі оповідання більше схожі на химерні та моторошні казки для дорослих. А от повість дуже добра, тепла і приємна.
"Дім на горі" відносять до магічного реалізму, зразків якого у нас я поки що ще не зустрічав. Як з'ясувалось, твір перегукується із "Катериною" Шевченка, але підозрюю, що там ще достатньо інших шарів та прихованих сенсів. Я отримав величезне задоволення від мови та лексики твору, настільки, що навіть сюжет здавався другорядним порівняно із формою, в яку він був загорнутий. Сам стиль оповіді досить тягучий, повільний, але одночасно він настільки насичений цими прекрасними описами та метафорами, що отримуєш задоволення майже від кожного речення.
Роман складається із повісті-преамбули та оповідань, які сюжетно не пов'язані із повістю, тут зовсім інші хронологічні рамки, і самі оповідання більше схожі на химерні та моторошні казки для дорослих. А от повість дуже добра, тепла і приємна.
Read
June 3, 2024Не книга а величезний жмут суцільного задоволення! Відкрив нового автора і дуже тим тішуся. Книгу назавжди в колекцію на почесне місце, а в планах читати цього автора ще.
June 15, 2019
Таємнича, загадкова і химерна книга, сповнена різних захопливих і не дуже історій. Про кожну частину хочу сказати окремо.
"Дім на горі" історія про жінок, кохання і родинні таємниці. Захопливо і дусі химерного роману. Читається дуже легко, слова переливаються в речення, котрі зливаються в тягнуче-приємну історію. Тут нема гострих сюжетних ліній і життєвих перипетій. зате є багато народної культури, звичаїв і таємниць. Кожний герой тут приваблює своєї неповторною історією, котрі сплітаються в життя одного села. А як реалістично і гарно описані тут краєвиди, так і хочеться зануритись у природнє середовище, покинути місто з його гамірним плином часу.
Голос трави - це збірка історій, написаних одним із найцікавіших персонажів "Дому на горі" дідом Іваном. Про кожну історію слідувало б говорити окремо, але залишу цю справу для семінарського заняття на цьому тижні:) Деякі історії викликали захват, деякі просто цікавість, а деякі нагадували чимось Стівена Кінга, настільки автор вміє гарно передати таємничі моменти. Проте тут немає перевертнів чи вовкулаків, тут наші, давні етнічні вірування знайшли втілення, зустрічаємо і домовиків, і чортів, і перелесника: всіх тих, хто пов*язаний з українською демонологією, культурою.
Особисто мені не вистачило якогось зв*язку між цими двома частинами. Як на мене, вони могли б прекрасно функціонувати як окремі художні твори. А кожна і сторія "Голосу трави" - як окреме оповідання/новела/притча. Не бачу я певної структурної цілісності, а вцілому враження маю позитивне.
"Дім на горі" історія про жінок, кохання і родинні таємниці. Захопливо і дусі химерного роману. Читається дуже легко, слова переливаються в речення, котрі зливаються в тягнуче-приємну історію. Тут нема гострих сюжетних ліній і життєвих перипетій. зате є багато народної культури, звичаїв і таємниць. Кожний герой тут приваблює своєї неповторною історією, котрі сплітаються в життя одного села. А як реалістично і гарно описані тут краєвиди, так і хочеться зануритись у природнє середовище, покинути місто з його гамірним плином часу.
Голос трави - це збірка історій, написаних одним із найцікавіших персонажів "Дому на горі" дідом Іваном. Про кожну історію слідувало б говорити окремо, але залишу цю справу для семінарського заняття на цьому тижні:) Деякі історії викликали захват, деякі просто цікавість, а деякі нагадували чимось Стівена Кінга, настільки автор вміє гарно передати таємничі моменти. Проте тут немає перевертнів чи вовкулаків, тут наші, давні етнічні вірування знайшли втілення, зустрічаємо і домовиків, і чортів, і перелесника: всіх тих, хто пов*язаний з українською демонологією, культурою.
Особисто мені не вистачило якогось зв*язку між цими двома частинами. Як на мене, вони могли б прекрасно функціонувати як окремі художні твори. А кожна і сторія "Голосу трави" - як окреме оповідання/новела/притча. Не бачу я певної структурної цілісності, а вцілому враження маю позитивне.
January 22, 2023
На мої поличці Шевчук стояв близько року. Перед прочитанням я ознайомилась з коротким описом стилістики автора та й подумала, що, мабуть, буде складно читати.
В результаті я проковтнула першу частину в буквальному сенсі. Я вражена стилем Валерія Шевчука, адже в архітектурі це б точно був бароко: пишно, красномовно, тонко, красиво, дивно та химерно. Крім того, блакитний колір, точніше синій, пронизую всю історію. Образи птахів літають по всіх історіях.
Однозначно рекомендую, адже самі історії і те, як вони написані, заносять нас в інший світ, який зовсім поруч. Дім, кохання, зло та добро, ніч і день, жінки й чоловіки - в книзі «Дім на горі» ціла збірка основних тем в українській культурі.
В результаті я проковтнула першу частину в буквальному сенсі. Я вражена стилем Валерія Шевчука, адже в архітектурі це б точно був бароко: пишно, красномовно, тонко, красиво, дивно та химерно. Крім того, блакитний колір, точніше синій, пронизую всю історію. Образи птахів літають по всіх історіях.
Однозначно рекомендую, адже самі історії і те, як вони написані, заносять нас в інший світ, який зовсім поруч. Дім, кохання, зло та добро, ніч і день, жінки й чоловіки - в книзі «Дім на горі» ціла збірка основних тем в українській культурі.
March 13, 2021
Чудовий зразок магічного реалізму - життя такого реального, справжнього, і водночас пересипаного легендами, чаклунством, віщунством. Насичена і образна мова поглинає читача в якийсь інший світ. В романі дуже багато любові, до дому, до людей, до світу і звірів, і тому ця книга дуже терапевтична - наповнює світлом і спокоєм.
May 28, 2024
загадково, захопливо, життєдайно. після читання виникає відчуття, що знаєш українську на рівні А2, у той час як Шевчук десь на С2
July 10, 2024
Саму історію "Дім на горі" досі любила і любитиму, а от з оповіданнями не склалося поки. Я їх не розумію. Але з часом спробую ще дійти суті тих текстів і підтекстів.
May 28, 2022
Fantastyczna książka. Sensualna, plastyczna proza w mistrzowskim tłumaczeniu Jerzego Litwiniuka.
September 30, 2024
Млосна, як серпнева спека. Це я про повість-преамбулу. І наче вона добра, тепла, з запахом яблук, слив та козячого молока, як літо в баби на селі. Але разом з тим, в тому селі піздєц коїться. Ну як піздєц: українське село при совітах - жили, як вміли, виживали як могли.
Йдеться про сім'ю жінок (дійсно, а якими бувають сім'ї після війни) у домі на горі. На жінках прокляття. До кожної приходить спокусник в образі сірого птаха. Та, котра піддасться спокусі - народить хлопця, якого манить дорога. А котра стримається - згодом, "саме з тим чоловіком", народить дівчинку. Вистояла перед спокусою - от він, щасливий фінал. Але ні. Народжується донька, яка має знову пройти це випробовування. Яке ж тут щастя?
А хлопці... Ті хлопці таки ідуть в дорогу, "себе шукають". І хтось знаходить, а хтось - ні. Але ніхто з тих хлопців у дім на горі, в якому живуть жінки, не повертаються. Там, в принципі чоловіки не затримуються.
Друга частина - оповідання, які написав Іван Шевчук. Він козопас, син жінки з дому на горі та сірого птаха. Він саме той чоловік, котрий пройшов дорогу, знайшов себе. Його дорога 5 зшитків, в які він й записував оповідання в моменти "прозріння" (воно подібне на наркотичні тріпи).
І от тут я розгулялась: оповідання містичні, до болю знайомі, архетипні герої, знані сюжети та розв'язки. Дуже сподобалась ця частина, хоч вона, моментами дуже неіронічна. До ладу їх привів внук Івана козопаса, Хлопець(так він і називається в тексті), теж син жінки з дому на горі та птаха. І автор нам жирно натякає - це і є він, Валерій Шевчук.
Бачила чимало відгуків, мовляв, оповідання дуже гоголівські. Але камон, давайте будем чесні - який тут Гоголь? Ну це зовсім не про нього. Швидше, мотиви Стороженка можна прослідкувати. Хоча і той, і той вміють в іронію. А тут... її нема.
Йдеться про сім'ю жінок (дійсно, а якими бувають сім'ї після війни) у домі на горі. На жінках прокляття. До кожної приходить спокусник в образі сірого птаха. Та, котра піддасться спокусі - народить хлопця, якого манить дорога. А котра стримається - згодом, "саме з тим чоловіком", народить дівчинку. Вистояла перед спокусою - от він, щасливий фінал. Але ні. Народжується донька, яка має знову пройти це випробовування. Яке ж тут щастя?
А хлопці... Ті хлопці таки ідуть в дорогу, "себе шукають". І хтось знаходить, а хтось - ні. Але ніхто з тих хлопців у дім на горі, в якому живуть жінки, не повертаються. Там, в принципі чоловіки не затримуються.
Друга частина - оповідання, які написав Іван Шевчук. Він козопас, син жінки з дому на горі та сірого птаха. Він саме той чоловік, котрий пройшов дорогу, знайшов себе. Його дорога 5 зшитків, в які він й записував оповідання в моменти "прозріння" (воно подібне на наркотичні тріпи).
І от тут я розгулялась: оповідання містичні, до болю знайомі, архетипні герої, знані сюжети та розв'язки. Дуже сподобалась ця частина, хоч вона, моментами дуже неіронічна. До ладу їх привів внук Івана козопаса, Хлопець(так він і називається в тексті), теж син жінки з дому на горі та птаха. І автор нам жирно натякає - це і є він, Валерій Шевчук.
Бачила чимало відгуків, мовляв, оповідання дуже гоголівські. Але камон, давайте будем чесні - який тут Гоголь? Ну це зовсім не про нього. Швидше, мотиви Стороженка можна прослідкувати. Хоча і той, і той вміють в іронію. А тут... її нема.
June 1, 2024
Цей твір чудовий. Один з найкращих, які я читала в українській літературі. Тут неймовірно багата мова і описи, які захо��люють своєю легкістю і красою. Цей текст, немов огортує читаюча і забирає з собою. А також цвіркуни, які тут повсюду і яких багато.
«Росила сльозами траву, і сльози рожево грали й світилися. Весь світ довкола зарошувався від її плачу, а співчував їй місяць. Витворював із тих сліз дорогоцінне каміння, яке перетвориться вранці на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвіркуна й нічного птаха. Птахи ковтатимуть ті камінці, щоб стати безсмертними, а цвіркуни котитимуть їх цвіркункам. Цвіркунки прикрасять ними зелені свої груди і дозволять цвіркунам ославити себе у піснях.»
«Власне, була це не тиша, а спокій: з річки
скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на
підвіконня виліз цвіркунець і засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидів, і в грудях у нього голосно тахкотіло серце.»
Точно перечитаю цей твір згодом, щоб порівняти свої враження.
«Росила сльозами траву, і сльози рожево грали й світилися. Весь світ довкола зарошувався від її плачу, а співчував їй місяць. Витворював із тих сліз дорогоцінне каміння, яке перетвориться вранці на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвіркуна й нічного птаха. Птахи ковтатимуть ті камінці, щоб стати безсмертними, а цвіркуни котитимуть їх цвіркункам. Цвіркунки прикрасять ними зелені свої груди і дозволять цвіркунам ославити себе у піснях.»
«Власне, була це не тиша, а спокій: з річки
скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на
підвіконня виліз цвіркунець і засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидів, і в грудях у нього голосно тахкотіло серце.»
Точно перечитаю цей твір згодом, щоб порівняти свої враження.
August 15, 2024
Такого спекотного серпневого тексту я ніколи раніше не читала. Тут цвіркуни, ріки, висохлі трави, яскраві світанки і розморені від спеки полудні. Запашний і смачний текст кожним своїм реченням. Деякі слова чи вирази хочеться перекатувати в роті, як кісточку від кислої аличі, смакувати і не відпускати. Але найбільше захоплюють сюжети. Вони про дім, своє місце, дім як долю, як вибір і як призначення . Дороги в книзі як долі - ведуть далеко або за річку із козами - але всі міняють людей до не впізнаваного.
Саме під час цього читання, я переконалась, що магічного в моєму світосприйнятті значно більше, ніж реалістичного. Магічний реалізм Валерія Шевчука такий природній і наш, такий звичний, щоденний - і тому такий реальний.
Перша частина - сам роман (хоч і зветься «повість-преамбула») - ніжний і дуже романтичний. А от історії із другої, як на мене, заслуговують бути екранізованими як не в філософських мультфільмах, так в кіно. Містичний хорор з кількох із них вийшов би класний.
Саме під час цього читання, я переконалась, що магічного в моєму світосприйнятті значно більше, ніж реалістичного. Магічний реалізм Валерія Шевчука такий природній і наш, такий звичний, щоденний - і тому такий реальний.
Перша частина - сам роман (хоч і зветься «повість-преамбула») - ніжний і дуже романтичний. А от історії із другої, як на мене, заслуговують бути екранізованими як не в філософських мультфільмах, так в кіно. Містичний хорор з кількох із них вийшов би класний.
August 28, 2022
Колись у інтерв’ю Іван Малкович сказав що Валерій Шевчук це український прозаїк гідний нобелівської премії. Через це і вирішив ознайомитись з цим автором. У підсумку: не моє.
Твір з двох частин. Перша — химерненька історія декількох родин що живе у місті на поліссі у двадцятому сторіччі. Багато людей з першої частини книги є освітянами що працюють у школі. Одна з родин живе на горі і має давню історію спілкування з якоюсь чортівнею.
Друга частина книги взагалі набір історій що відбуваються десь у 16-18 сторіччах які буцімто були записані одним з героїв першої частини книги.
В чомусь нагадує підхід Романа Іваничука. Обоє, до речі, є лауреатами Республіканської премій ім. Т.Г. Шевченка ще за УРСР у вісімдесятих роках.
Твір з двох частин. Перша — химерненька історія декількох родин що живе у місті на поліссі у двадцятому сторіччі. Багато людей з першої частини книги є освітянами що працюють у школі. Одна з родин живе на горі і має давню історію спілкування з якоюсь чортівнею.
Друга частина книги взагалі набір історій що відбуваються десь у 16-18 сторіччах які буцімто були записані одним з героїв першої частини книги.
В чомусь нагадує підхід Романа Іваничука. Обоє, до речі, є лауреатами Республіканської премій ім. Т.Г. Шевченка ще за УРСР у вісімдесятих роках.
September 20, 2024
Неймовірно красива пісня про життя. Про гріхи і щось красиве у них. Про самотність, життєве призначення і життєву дорогу. Про любов у серцях, яка живе незалежно від того, чи живемо ми. Про серпень в душі і палаюче небо. Про легенди, яку живуть з тими, хто в них вірить. І про те, що головне - не поспішати ❤️
October 23, 2025
Не однозначне враження від книги.
Мені було цікаво (перша частина), але чомусь дуууже повільно читалася. І не виникало прямо бажання читати.
Я взагалі не люблю описи, але тут на диво подобалися. Я уявляла це все, думала, що можна зняти дуже красиве кіно:)
Також сподобалася ось ця думка про взаємозв'язок усього на світі, про любов, які йшли через всю історію.
а от з другою частиною взагалі не пішло. Мені стало нудно. Нагадує чимось оповідання Едгара По.
тому я не дочитала до кінця
Мені було цікаво (перша частина), але чомусь дуууже повільно читалася. І не виникало прямо бажання читати.
Я взагалі не люблю описи, але тут на диво подобалися. Я уявляла це все, думала, що можна зняти дуже красиве кіно:)
Також сподобалася ось ця думка про взаємозв'язок усього на світі, про любов, які йшли через всю історію.
а от з другою частиною взагалі не пішло. Мені стало нудно. Нагадує чимось оповідання Едгара По.
тому я не дочитала до кінця
November 8, 2024
«Дім на горі»: розуміти чи відчувати єдність зі світом, в якому усе пов'язано?
«Є речі, над якими, мабуть, не варто застановлятися – все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати». Каже котрийсь із героїв роману-балади «Дім на горі» Валерія Шевчука. А, може, й сам автор, белетризованою автобіографією-містифікацією якого цілком може виявитися уся ця розповідь. Або принаймні її альтернативною версією, яку придумав для себе майстер Шевчук. І ця настанова стає найкращим ключем до прочитання усього тексту.
Отже, що ми маємо. Десь на Поліссі заховався загадковий дім на горі, наче вийнятий з навколишнього простору, до якого веде стрімка кам’яниста стежка. Здійматися нею складно, особливо людині без ноги. Про що довідуємося ближче до початку оповіді. У закіптюжених кімнатах будинку панують застиглість, вічна тиша й спокій. Наче світ кінчається на цих горбах. Навколо дому високий паркан, подекуди навіть обплутаний двома рядами колючого дроту. А якби хтось і примудрився якось перескочити його в тому місці, де він прилягає до двох лікарень, то втрапив би прямісінько у зарості пекучої кропиви. У дворі багато квітів і зелених дерев. Останні, зокрема, каштани, саджають, коли мешканки будинку виходять заміж. Під час Другої світової війни у дім мало не влучив снаряд, проте того разу постраждали лише шибки.
На момент, з якого починається оповідь, у будинку живуть стара 77-річна жінка та її 27-річна онука Галина із десятирічним сином. Час, коли відбувається основна дія роману-балади, це період переважно з 1946 до 1963 рр, з екскурсами у минуле: 1941, 1935, 1931-й роки. Із яких найдавніший датований – це 1911-й. Деякі історичні події і відповідні їм реалії життя та побуту загалом впізнавані. Щоправда більшість із них стосуються подій радянсько-німецької війни та повоєнних реалій. Натомість Перша світова, революція 1917-1921 рр, Голодомор 1932/1933 рр навіть не згадуються.
Бабуся з онукою - не перші мешканці цього дому. На колишніх господарів вказують залишки статків, якими в минулому вони, вочевидь, користувалися: сорокарічні, а отже дореволюційні, меблі; столітній сервіз і срібні прибори тощо. Цими речами ще користуються в особливо урочистих випадках, наприклад, сервізом. Проте зрозуміло, що кращі часи дому в далекому минулому. Єдиною його цінністю залишається велика книгозбірня.
Порушником цього спокою формально стає, вочевидь, демобілізований після Другої світової війни солдат-фронтовик Володимир. Родом він також із цих або поближніх місць. Цього фронтовика, який втратив на війні ногу, призначили директором місцевої початкової школи. Він поступово знайомиться з усіма її працівницями. Принагідно автор переповідає життєві історії кожної жінки Олександри Панасівни, Марії – дружини Івана Шевчука (Козопаса), вже згаданої Галини. Деяких жінок, наприклад, 37-річну вдову Олександру Панасівну із п’ятьма дітьми, директор школи знав до війни ще малим хлопцем. З іншими знайомиться уперше. Передбачувано, між Володимиром і Галиною із дому на горі, яка теж працює у школі вчителькою, виникає симпатія, яка віщує майбутній зв’язок.
Містична чи, якщо бажаєте, химерна частина оповіді починається, коли довідуємося про деякі особливості долі жінок із дому на горі. Почергово кожна із них у своєму поколінні опиняється перед дилемою-вибором. До кожної в юності навідується якийсь зальотний молодик-джигун, щоб спокусити, звабити, як варіант, перетворити гидке каченя на жінку.
Проте остаточний вибір завжди за самою дівчиною: піти за покликом серця і коханням, відтак завагітніти і народити сина. У такі миті вибору душа дівчини розширюється на весь окрай, який вміщає її серце, все навколо позначається її любов’ю. У момент зачаття усе навколо розквітає, навіть давно зів’яле зілля, буяють рослини, дозав’язуються квіти, що вже перецвіли. Згори усе це омиває солоний, як сльози, але цілющий дощ. Природа оновлюється і починається новий цикл розвитку життя. Як формулює цей стан один із героїв роману, світ цей мусить бути вічний і нетлінний. А вічність є там, де думають про народження.
А буває й навпаки, коли дівчина обирає свободу замість кохання, як формулює цю альтернативу автор. Це значить, що вона бере свою долю у власні руки: сама знаходить собі чоловіка – давши напитися води на подвір’ї першому стрічному. Врешті женячи його на собі, бо чоловіки часом такі «шмати», поки від них дочекаєшся першого кроку. Наслідком такого шлюбу стає народження доньки, яка продовжує лінію роду. І знову через якийсь час сама опиняється перед вибором, між почуттям і прагматизмом. Трапляється, що часом обидва варіанта поєднуються в житті однієї людини. І тоді жінка народжує почергово сина й доньку від різних чоловіків. Саме це трапилося з Галиною, яка першим народила Хлопця, а другою Оксану. Натомість бабуся уникла першого випробування, тому одразу народила доньку – Галину маму.
Долю, яка зазвичай судиться хлопцям, народженим в любові, але від напівпримарних зальотників, уособлює постать Івана Козопаса. Як чоловік, він не може жити у домі на горі, хоча народився там і є рідним братом по матері Галиної баби. У домі жіноче царство, а він, як і всі нащадки чоловічої статі, прагне створити власне. Тому він утікає від тиші і застиглості дому.
Складно сказати достеменно з якої причини, можливо, через химерного батька і земну мати, але за життя на Івана Козопаса тричі сходить небесне світло, осяяння, вогонь. Вперше в 1910 році, востаннє – в 1931-му і вже до самої смерті не покидає його. І вогонь той виходить із нього, розсіваючись у просторі, і одночасно назад із простору повертається. «Єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла».
Тоді його душа зливається з всесвітом, він починає відчувати пульс дня, з’єднання всього живого; злагоджений ритм великого космосу; розуміти голос трави; бачить рух соку у корінні, гіллі і стовбурах дерев, крота під землею; наскрізь, наче під рентгеном, тіла кіз; рух планет, живих мертвих тіл; бачить крізь стіни і землю, прозираючи в її глибинах нашарування епох і культур. «Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме».
Перед цим Іван тоді ще Шевчук кидає осоружну роботу бухгалтера і блукає околицями, іноді ловить рибу. Після третього осяяння заводить кіз, яких пасе щодня. Сліду після себе не залишає, не приминає трави, стороннім навіть здається, наче Іван не ходить, а пливе над землею чи над водою.
Проте найголовнішим даром, яке має практичне значення, є можливість бачити нитки, якими в’яжеться поміж себе людське життя, застиглі згустки часу обабіч синьої дороги, засипаної зорями, яка є своєрідним шляхом між світом живих і світом мертвих.
Це по цьому шляху ходять відьми, заглиблюючись у минуле, чи пізнаючи майбутнє. По цьому шляху також приходить до будинку Олександри Панасівни та до своїх дітей Микола Швець, який загинув на війні. І зелений сутінок тоді ояснився. Зі сліз Олександри, яка відчула, але не побачила присутність коханого, Місяць утворив діаманти, які набравши на себе космічного пилу, перетворилися на первісне «щось», що росло і кільчилося в порожнечі. Можливо, що ця гра первнів потрібна була, щоб наладнати невидимі струни зв’язку, які поєднують душі закоханих. Місце, де після смерті усі зустрічаються, - це осяйна, прозора велетенська куля. Звідти прийшов і туди повернувся Микола.
Постаті на острівцях і горбах обабіч дороги уявою автора заселяють покоління людей, яких сомнабулічний мандрівник бачить за вічними людськими заняттями. В уявних каструлях жінки варять уявні обіди, перуть уявне шмаття, швець шиє невидимі чоботи, кравець невидиму одежу… Окремі сценки й картинки, з яких і складається будь-яке життя. Безконечні ряди постатей складають довгі лави поколінь, що наче гілля безконечного дерева розгалужуються навсібіч, ніде не починаючись і ніде не закінчуючись. «Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, - приходять-бо на їхнє місце».
Усі ці таємні знання дозволяють Іванові Козопасу не тільки бачити зальоти онуки Галі з Джигуном та Володимиром, золоті нитки, які раптом їх пов’язують, але й написати п’ять зшитків оповідань, які складають своєрідну другу частину роману-балади «Дім на горі». Дія більшості із них відбувається в Україні XVII-XVIII століття, тому вони носять яскраво виражений бароковий характер. Годі уявити кращого унаочнення часів, коли люди вірили у потойбічні сили, які впливають на їхнє життя.
Причому тут автор заглиблюється у ще дохристиянську слов’янську міфологію, населяючи світ не тільки відьмами, перелесниками і чортами, але й добрими домовиками та іншою природною нечистю. (Сучасний читач цілком може трактувати усю цю чортівню у цілком матеріальному сенсі. Наприклад, як наші власні настрої, хороші й погані думки, відчуття, що так само невидимі, але теж впливають на реальне життя).
Із ситуацій, відтворених у кожній новелі, можна вивести певну мораль. А також знайти підказки-тлумачення подіям і вчинкам героїв із першої частини книги про ближчі до нас часи.
Шляхом Івана йде також син Галини, так само лише наполовину людського походження, який через десять років блукань світами не тільки поселяється у будинку свого двоюрідного прадіда, але й готує до публікації збірку його оповідань. Головною мудрістю, якої Хлопець дійшов мандруючи світом, схоже стала така: той широкий світ напрочуд однаковий, тому пізнавати його сутність можна не виходячи з дому. Бо основним принципом цього світу, який діє як добре налагоджений механізм, кожна ланка якого дуже важлива, бо враховує інтереси кожного сущого, все-таки є любов. «Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди».
Натомість його сестра по матері Оксана – донька земних Галини і Володимира, уся необхідність якого в романі звелася тільки до її народження, відмовляється повторити долю матері, відкидає залицяння зальотного дженджурика, і фактично готується до іншого життя. Та чи уникне її донька від земного чоловіка жіночої долі мешканок дому на горі? У будь-якому разі, «кожна людина – щось таке, що ніколи не і ніяк не повториться, відтак не повторюються й людські історії».
Усю цю історію розказано густою, насиченою, прекрасною мовою, яка тече неспішною рікою. За п’ятнадцять років роботи над текстами автор фактично витворив власний космогонічний міф, яким спробував поєднати все видиме і невидиме, - «речі глибоко сховані, і почуття, яким не можна намітити базарної ціни», - що впливає на людське життя. «Бо казка – це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. – Це своєрідні символи наших бажань».
«Є речі, над якими, мабуть, не варто застановлятися – все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати». Каже котрийсь із героїв роману-балади «Дім на горі» Валерія Шевчука. А, може, й сам автор, белетризованою автобіографією-містифікацією якого цілком може виявитися уся ця розповідь. Або принаймні її альтернативною версією, яку придумав для себе майстер Шевчук. І ця настанова стає найкращим ключем до прочитання усього тексту.
Отже, що ми маємо. Десь на Поліссі заховався загадковий дім на горі, наче вийнятий з навколишнього простору, до якого веде стрімка кам’яниста стежка. Здійматися нею складно, особливо людині без ноги. Про що довідуємося ближче до початку оповіді. У закіптюжених кімнатах будинку панують застиглість, вічна тиша й спокій. Наче світ кінчається на цих горбах. Навколо дому високий паркан, подекуди навіть обплутаний двома рядами колючого дроту. А якби хтось і примудрився якось перескочити його в тому місці, де він прилягає до двох лікарень, то втрапив би прямісінько у зарості пекучої кропиви. У дворі багато квітів і зелених дерев. Останні, зокрема, каштани, саджають, коли мешканки будинку виходять заміж. Під час Другої світової війни у дім мало не влучив снаряд, проте того разу постраждали лише шибки.
На момент, з якого починається оповідь, у будинку живуть стара 77-річна жінка та її 27-річна онука Галина із десятирічним сином. Час, коли відбувається основна дія роману-балади, це період переважно з 1946 до 1963 рр, з екскурсами у минуле: 1941, 1935, 1931-й роки. Із яких найдавніший датований – це 1911-й. Деякі історичні події і відповідні їм реалії життя та побуту загалом впізнавані. Щоправда більшість із них стосуються подій радянсько-німецької війни та повоєнних реалій. Натомість Перша світова, революція 1917-1921 рр, Голодомор 1932/1933 рр навіть не згадуються.
Бабуся з онукою - не перші мешканці цього дому. На колишніх господарів вказують залишки статків, якими в минулому вони, вочевидь, користувалися: сорокарічні, а отже дореволюційні, меблі; столітній сервіз і срібні прибори тощо. Цими речами ще користуються в особливо урочистих випадках, наприклад, сервізом. Проте зрозуміло, що кращі часи дому в далекому минулому. Єдиною його цінністю залишається велика книгозбірня.
Порушником цього спокою формально стає, вочевидь, демобілізований після Другої світової війни солдат-фронтовик Володимир. Родом він також із цих або поближніх місць. Цього фронтовика, який втратив на війні ногу, призначили директором місцевої початкової школи. Він поступово знайомиться з усіма її працівницями. Принагідно автор переповідає життєві історії кожної жінки Олександри Панасівни, Марії – дружини Івана Шевчука (Козопаса), вже згаданої Галини. Деяких жінок, наприклад, 37-річну вдову Олександру Панасівну із п’ятьма дітьми, директор школи знав до війни ще малим хлопцем. З іншими знайомиться уперше. Передбачувано, між Володимиром і Галиною із дому на горі, яка теж працює у школі вчителькою, виникає симпатія, яка віщує майбутній зв’язок.
Містична чи, якщо бажаєте, химерна частина оповіді починається, коли довідуємося про деякі особливості долі жінок із дому на горі. Почергово кожна із них у своєму поколінні опиняється перед дилемою-вибором. До кожної в юності навідується якийсь зальотний молодик-джигун, щоб спокусити, звабити, як варіант, перетворити гидке каченя на жінку.
Проте остаточний вибір завжди за самою дівчиною: піти за покликом серця і коханням, відтак завагітніти і народити сина. У такі миті вибору душа дівчини розширюється на весь окрай, який вміщає її серце, все навколо позначається її любов’ю. У момент зачаття усе навколо розквітає, навіть давно зів’яле зілля, буяють рослини, дозав’язуються квіти, що вже перецвіли. Згори усе це омиває солоний, як сльози, але цілющий дощ. Природа оновлюється і починається новий цикл розвитку життя. Як формулює цей стан один із героїв роману, світ цей мусить бути вічний і нетлінний. А вічність є там, де думають про народження.
А буває й навпаки, коли дівчина обирає свободу замість кохання, як формулює цю альтернативу автор. Це значить, що вона бере свою долю у власні руки: сама знаходить собі чоловіка – давши напитися води на подвір’ї першому стрічному. Врешті женячи його на собі, бо чоловіки часом такі «шмати», поки від них дочекаєшся першого кроку. Наслідком такого шлюбу стає народження доньки, яка продовжує лінію роду. І знову через якийсь час сама опиняється перед вибором, між почуттям і прагматизмом. Трапляється, що часом обидва варіанта поєднуються в житті однієї людини. І тоді жінка народжує почергово сина й доньку від різних чоловіків. Саме це трапилося з Галиною, яка першим народила Хлопця, а другою Оксану. Натомість бабуся уникла першого випробування, тому одразу народила доньку – Галину маму.
Долю, яка зазвичай судиться хлопцям, народженим в любові, але від напівпримарних зальотників, уособлює постать Івана Козопаса. Як чоловік, він не може жити у домі на горі, хоча народився там і є рідним братом по матері Галиної баби. У домі жіноче царство, а він, як і всі нащадки чоловічої статі, прагне створити власне. Тому він утікає від тиші і застиглості дому.
Складно сказати достеменно з якої причини, можливо, через химерного батька і земну мати, але за життя на Івана Козопаса тричі сходить небесне світло, осяяння, вогонь. Вперше в 1910 році, востаннє – в 1931-му і вже до самої смерті не покидає його. І вогонь той виходить із нього, розсіваючись у просторі, і одночасно назад із простору повертається. «Єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла».
Тоді його душа зливається з всесвітом, він починає відчувати пульс дня, з’єднання всього живого; злагоджений ритм великого космосу; розуміти голос трави; бачить рух соку у корінні, гіллі і стовбурах дерев, крота під землею; наскрізь, наче під рентгеном, тіла кіз; рух планет, живих мертвих тіл; бачить крізь стіни і землю, прозираючи в її глибинах нашарування епох і культур. «Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме».
Перед цим Іван тоді ще Шевчук кидає осоружну роботу бухгалтера і блукає околицями, іноді ловить рибу. Після третього осяяння заводить кіз, яких пасе щодня. Сліду після себе не залишає, не приминає трави, стороннім навіть здається, наче Іван не ходить, а пливе над землею чи над водою.
Проте найголовнішим даром, яке має практичне значення, є можливість бачити нитки, якими в’яжеться поміж себе людське життя, застиглі згустки часу обабіч синьої дороги, засипаної зорями, яка є своєрідним шляхом між світом живих і світом мертвих.
Це по цьому шляху ходять відьми, заглиблюючись у минуле, чи пізнаючи майбутнє. По цьому шляху також приходить до будинку Олександри Панасівни та до своїх дітей Микола Швець, який загинув на війні. І зелений сутінок тоді ояснився. Зі сліз Олександри, яка відчула, але не побачила присутність коханого, Місяць утворив діаманти, які набравши на себе космічного пилу, перетворилися на первісне «щось», що росло і кільчилося в порожнечі. Можливо, що ця гра первнів потрібна була, щоб наладнати невидимі струни зв’язку, які поєднують душі закоханих. Місце, де після смерті усі зустрічаються, - це осяйна, прозора велетенська куля. Звідти прийшов і туди повернувся Микола.
Постаті на острівцях і горбах обабіч дороги уявою автора заселяють покоління людей, яких сомнабулічний мандрівник бачить за вічними людськими заняттями. В уявних каструлях жінки варять уявні обіди, перуть уявне шмаття, швець шиє невидимі чоботи, кравець невидиму одежу… Окремі сценки й картинки, з яких і складається будь-яке життя. Безконечні ряди постатей складають довгі лави поколінь, що наче гілля безконечного дерева розгалужуються навсібіч, ніде не починаючись і ніде не закінчуючись. «Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, - приходять-бо на їхнє місце».
Усі ці таємні знання дозволяють Іванові Козопасу не тільки бачити зальоти онуки Галі з Джигуном та Володимиром, золоті нитки, які раптом їх пов’язують, але й написати п’ять зшитків оповідань, які складають своєрідну другу частину роману-балади «Дім на горі». Дія більшості із них відбувається в Україні XVII-XVIII століття, тому вони носять яскраво виражений бароковий характер. Годі уявити кращого унаочнення часів, коли люди вірили у потойбічні сили, які впливають на їхнє життя.
Причому тут автор заглиблюється у ще дохристиянську слов’янську міфологію, населяючи світ не тільки відьмами, перелесниками і чортами, але й добрими домовиками та іншою природною нечистю. (Сучасний читач цілком може трактувати усю цю чортівню у цілком матеріальному сенсі. Наприклад, як наші власні настрої, хороші й погані думки, відчуття, що так само невидимі, але теж впливають на реальне життя).
Із ситуацій, відтворених у кожній новелі, можна вивести певну мораль. А також знайти підказки-тлумачення подіям і вчинкам героїв із першої частини книги про ближчі до нас часи.
Шляхом Івана йде також син Галини, так само лише наполовину людського походження, який через десять років блукань світами не тільки поселяється у будинку свого двоюрідного прадіда, але й готує до публікації збірку його оповідань. Головною мудрістю, якої Хлопець дійшов мандруючи світом, схоже стала така: той широкий світ напрочуд однаковий, тому пізнавати його сутність можна не виходячи з дому. Бо основним принципом цього світу, який діє як добре налагоджений механізм, кожна ланка якого дуже важлива, бо враховує інтереси кожного сущого, все-таки є любов. «Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди».
Натомість його сестра по матері Оксана – донька земних Галини і Володимира, уся необхідність якого в романі звелася тільки до її народження, відмовляється повторити долю матері, відкидає залицяння зальотного дженджурика, і фактично готується до іншого життя. Та чи уникне її донька від земного чоловіка жіночої долі мешканок дому на горі? У будь-якому разі, «кожна людина – щось таке, що ніколи не і ніяк не повториться, відтак не повторюються й людські історії».
Усю цю історію розказано густою, насиченою, прекрасною мовою, яка тече неспішною рікою. За п’ятнадцять років роботи над текстами автор фактично витворив власний космогонічний міф, яким спробував поєднати все видиме і невидиме, - «речі глибоко сховані, і почуття, яким не можна намітити базарної ціни», - що впливає на людське життя. «Бо казка – це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. – Це своєрідні символи наших бажань».
June 5, 2025
romantyzm do szpiku kości
September 29, 2024
http://whatsread.pp.ua/work/5795
Ніколи до цього письменників-«шістдесятників» не читав (або не усвідомлював їх такими). От і стало цікаво ознайомитись для себе, зіткнувшись із творчістю В.Шевчука, як одним із характерних авторів цього пласта. «Дім на горі» подається як одна з вершин у творчості даного письменника, характеризується як містико-психологічний роман, а сам автор називає його романом-баладою. Усвідомивши, що в мене прогалина не лише з літературою шістдесятників, а й у містико-психологічному жанрі, до того ж заінтригував сам термін «роман-балада» — дуже захотілося дізнатися ближче, що то таке. Знайдені оцінки (хоч їх і було небагато -2017 рік) обіцяли надію, а відгуки вселяли інтригу. Так було ухвалено рішення на читання цього твору.
Ото вже, що балада, то балада. У автора тут справді самобутня, ні на кого не схожа мова, кожна билинка, зітхання вітру, промінчик сонця не обходиться його увагою. Спочатку було цікаво поринати у цей потік світовідчуттів автора. А вже як він любить небо... і траву... і... Так що цей стиль мені швидко набрид і далі все було тягарем. За час, який я мучив цей текст, я зміг би легко прочитати 2-3 твори подібного чи більшого обсягу.
Іншою особливістю є рваний сюжет, тягучість дії, події начебто відбуваються, але між ними така балада... Сюжет стрибає і за часом і за героями, то справді покалічений війною герой повертається до своєї малої батьківщини, займає посаду директора школи, потім юність його героїні, потім його вже немає, але його прийомний син повертається в цей зачарований Дім на горі, тим самим йдучи в розріз традиції будинку, що склалася, і вже його дочка посміюється над маминими оповіданнями, а до неї самої починає навідуватися все той же франт, що обертається на птаха. Як кілька частин перед тим він навідувався до її матері Галі. Потім є дуже красиво описаний швець (взуттяр), який так натхненно підганяв витончені туфельки до дамських ніжок, тим самим просто окриляючи їх. У ньому відчувалося щось авторське, бо автор Шевчук сам був із сім'ї шевчуків, взуттьовиків. Але я вже просто почав втрачати основну нитку сюжету, тут треба було або записувати, або читати ще більш уважно, або починати спочатку, тому що в мене залишилися лише припущення, хто тут хто. Якоїсь філософії, сатири, ідеї, банальної критики життя/влади, авторської позиції чи хоча б туги за рідним краєм, своїм народом — нічого цього немає.
А ще є старий козопас Шевчук, який раз у раз виринав з розділу в розділ і писав свої зошити, які є суть — друга частина роману — цикл містико-кудись-то-там новел. Про нього я можу лиш сказати - як йому пощастило з дружиною, рівно як рідко яка дружина витримає такого чоловіка. Людину просто час від часу дико так плющило, що він впадав у дитинство, ганяючись за тими ж билинками. Одного разу він посеред робочого дня ні з того ні з сього кинув працювати і звільнився, дорогою додому купив пару кіз і з того часу став козопасом. Але коли його знову плющило, кози стояли в хліві голодні, а дружина, крім основної роботи, ще бігала їм травичку рвати і в хліву годувати... Пощастило, напевно, що в них дітей не було, бо бідові були б... До речі їх сім'я в якійсь спорідненості із сім'єю з Дому на горі. Але й їхній дім теж на горі був, але не на тій, при цьому вони один до одного пішки могли ходити і все містечко перед собою бачити, як цю всю конфігурацію уявити на місцевості - не втямлю, я ці гори плутав, але автору до цього діла мало.
А з тими зошитами, які козопас писав, так носились, думав: ну там напевно весь сенс заритий, з другої частини все розкриється: і що за гори, і що за закляття, і що за джигун у лакованих туфлях без порошинки, і що йому за справа до жінок у будинку на цій горі. — Не тут то було! Абсолютно ніякого зв'язку в оповіданнях із основним сюжетом! Вони то між собою ледь пов'язані і то не всі.
Тож сказати, що я розчарований – це майже нічого не сказати. Перед цим знайомився з іншим українським автором Винниченком. Там була і ідея, і життя, щось рідне відчувалося. Тут же я повністю втратив всякий інтерес до автора і ніякого бажання відкрити іншу якусь його книгу в мене не залишилося. Хоча ось, читав дітям його казку «Панна квітів» — так просто чарівність, а не казка, ото вже, й не чекав... 5/10
Ніколи до цього письменників-«шістдесятників» не читав (або не усвідомлював їх такими). От і стало цікаво ознайомитись для себе, зіткнувшись із творчістю В.Шевчука, як одним із характерних авторів цього пласта. «Дім на горі» подається як одна з вершин у творчості даного письменника, характеризується як містико-психологічний роман, а сам автор називає його романом-баладою. Усвідомивши, що в мене прогалина не лише з літературою шістдесятників, а й у містико-психологічному жанрі, до того ж заінтригував сам термін «роман-балада» — дуже захотілося дізнатися ближче, що то таке. Знайдені оцінки (хоч їх і було небагато -2017 рік) обіцяли надію, а відгуки вселяли інтригу. Так було ухвалено рішення на читання цього твору.
Ото вже, що балада, то балада. У автора тут справді самобутня, ні на кого не схожа мова, кожна билинка, зітхання вітру, промінчик сонця не обходиться його увагою. Спочатку було цікаво поринати у цей потік світовідчуттів автора. А вже як він любить небо... і траву... і... Так що цей стиль мені швидко набрид і далі все було тягарем. За час, який я мучив цей текст, я зміг би легко прочитати 2-3 твори подібного чи більшого обсягу.
Іншою особливістю є рваний сюжет, тягучість дії, події начебто відбуваються, але між ними така балада... Сюжет стрибає і за часом і за героями, то справді покалічений війною герой повертається до своєї малої батьківщини, займає посаду директора школи, потім юність його героїні, потім його вже немає, але його прийомний син повертається в цей зачарований Дім на горі, тим самим йдучи в розріз традиції будинку, що склалася, і вже його дочка посміюється над маминими оповіданнями, а до неї самої починає навідуватися все той же франт, що обертається на птаха. Як кілька частин перед тим він навідувався до її матері Галі. Потім є дуже красиво описаний швець (взуттяр), який так натхненно підганяв витончені туфельки до дамських ніжок, тим самим просто окриляючи їх. У ньому відчувалося щось авторське, бо автор Шевчук сам був із сім'ї шевчуків, взуттьовиків. Але я вже просто почав втрачати основну нитку сюжету, тут треба було або записувати, або читати ще більш уважно, або починати спочатку, тому що в мене залишилися лише припущення, хто тут хто. Якоїсь філософії, сатири, ідеї, банальної критики життя/влади, авторської позиції чи хоча б туги за рідним краєм, своїм народом — нічого цього немає.
А ще є старий козопас Шевчук, який раз у раз виринав з розділу в розділ і писав свої зошити, які є суть — друга частина роману — цикл містико-кудись-то-там новел. Про нього я можу лиш сказати - як йому пощастило з дружиною, рівно як рідко яка дружина витримає такого чоловіка. Людину просто час від часу дико так плющило, що він впадав у дитинство, ганяючись за тими ж билинками. Одного разу він посеред робочого дня ні з того ні з сього кинув працювати і звільнився, дорогою додому купив пару кіз і з того часу став козопасом. Але коли його знову плющило, кози стояли в хліві голодні, а дружина, крім основної роботи, ще бігала їм травичку рвати і в хліву годувати... Пощастило, напевно, що в них дітей не було, бо бідові були б... До речі їх сім'я в якійсь спорідненості із сім'єю з Дому на горі. Але й їхній дім теж на горі був, але не на тій, при цьому вони один до одного пішки могли ходити і все містечко перед собою бачити, як цю всю конфігурацію уявити на місцевості - не втямлю, я ці гори плутав, але автору до цього діла мало.
А з тими зошитами, які козопас писав, так носились, думав: ну там напевно весь сенс заритий, з другої частини все розкриється: і що за гори, і що за закляття, і що за джигун у лакованих туфлях без порошинки, і що йому за справа до жінок у будинку на цій горі. — Не тут то було! Абсолютно ніякого зв'язку в оповіданнях із основним сюжетом! Вони то між собою ледь пов'язані і то не всі.
Тож сказати, що я розчарований – це майже нічого не сказати. Перед цим знайомився з іншим українським автором Винниченком. Там була і ідея, і життя, щось рідне відчувалося. Тут же я повністю втратив всякий інтерес до автора і ніякого бажання відкрити іншу якусь його книгу в мене не залишилося. Хоча ось, читав дітям його казку «Панна квітів» — так просто чарівність, а не казка, ото вже, й не чекав... 5/10
December 28, 2024
"Дім на горі" Валерія Шевчука - це захоплива подорож у глибини людської душі, пронизана містикою та символікою. Роман, який зачарував мене з перших рядків і не відпускав до останньої сторінки.
Що найбільше вразило:
* Дія відбувається на тлі Житомирського Полісся, я сама родом з Рівненського Полісся, тому краєвиди дуже нагадували мені рідні місця. Сюжет зав'язується навколо сім'ї, яка мешкає в будинку на горі, історія їхнього роду огорнута таємницями, туманними спогадами з минулого.
* Шевчук майстер слова - в його реченнях оживають неймовірні образи! Хтось в попередніх відгуках порівняв його з Міядзакі, японець ще й би як надихнувя роботами нашого митця! Що тільки не робилося в моїй уяві при читанню описів природи, почуттів героїв! Письмо Шевчука показує несамовиту силу і красу слова.
*Моя улюблена частина - поєднання містики і реальності! В самому романі поєднується повоєнний реалізм (відбудова, фізичні та психологічні травми, повоєнна бідність, втрати рідних на фронті) з вкрапленнями містичних вірувань та явищ (синя дорога,привиди минулого).
А оповідання Івана Шевчука - справжні скарб! Кожна оповідка ніби вплітається в наступну, герої іноді переходять в наступні ісорії з новими обставинамию. І все це з вкрапленнями містицизму,легенд, прадавніх вірувань ( тут тобі і домовик, відьми, відуни, чорти, святі, перелесник, смерть, чари і угоди з дияволом). Хтось подумає - ми вже це бачили і знаємо, от народна наївщина! Але ж ні, дайте шанс цим оповідкам, бо написані вони ніби це і справді відбулося. І ще більше проймає опис емоцій героїв - чорта який закохався, домовика який тужить і вруючого ігумена, біль сліпця і т.д.
*Ще одна тема яку неоминув Шевчук - тема жіночності та сексуальності. Юна Галя з цікавістю досліджує своє тіло і зміни в ньому - це зображено з таким трепетом і грайливістю, натуральністю,без позірного сорому. А ще автор називає цей її вияв Голубою богинею, голубим світлом яке вона випромінює. Досить таки мило.
Жінки в романі - не пасивні спостерігачі,а вольові особистості (Бабця, Галя, Олександра Панасівна, Марія Яківна). Їхні історії унікальні зворушують кожна посвоєму, вони втратили різні речі і навчилися з ними жити по своєму.
Мене спантеличили деякі деталі в сюжеті 1 частини:
1. Чому Джигун боявся Хлопця? (ситуація під вікном)
2. Чому фінал залишає відчуття незавершеності?
3. Історія Володимира і Галі ніби обірвалася і ми втратили нюанси їх спільного життя в домі.
Цей роман зворушив мене до глибини душі, спонукає задуматися про зв'язок поколінь, таємниці роду і як вони відбиваються на наступних поколіннях. Хочеться вертатися до цієї книги і я впевнена, що при наступному читанні для мене відкриються нові грані!
Що найбільше вразило:
* Дія відбувається на тлі Житомирського Полісся, я сама родом з Рівненського Полісся, тому краєвиди дуже нагадували мені рідні місця. Сюжет зав'язується навколо сім'ї, яка мешкає в будинку на горі, історія їхнього роду огорнута таємницями, туманними спогадами з минулого.
* Шевчук майстер слова - в його реченнях оживають неймовірні образи! Хтось в попередніх відгуках порівняв його з Міядзакі, японець ще й би як надихнувя роботами нашого митця! Що тільки не робилося в моїй уяві при читанню описів природи, почуттів героїв! Письмо Шевчука показує несамовиту силу і красу слова.
*Моя улюблена частина - поєднання містики і реальності! В самому романі поєднується повоєнний реалізм (відбудова, фізичні та психологічні травми, повоєнна бідність, втрати рідних на фронті) з вкрапленнями містичних вірувань та явищ (синя дорога,привиди минулого).
А оповідання Івана Шевчука - справжні скарб! Кожна оповідка ніби вплітається в наступну, герої іноді переходять в наступні ісорії з новими обставинамию. І все це з вкрапленнями містицизму,легенд, прадавніх вірувань ( тут тобі і домовик, відьми, відуни, чорти, святі, перелесник, смерть, чари і угоди з дияволом). Хтось подумає - ми вже це бачили і знаємо, от народна наївщина! Але ж ні, дайте шанс цим оповідкам, бо написані вони ніби це і справді відбулося. І ще більше проймає опис емоцій героїв - чорта який закохався, домовика який тужить і вруючого ігумена, біль сліпця і т.д.
*Ще одна тема яку неоминув Шевчук - тема жіночності та сексуальності. Юна Галя з цікавістю досліджує своє тіло і зміни в ньому - це зображено з таким трепетом і грайливістю, натуральністю,без позірного сорому. А ще автор називає цей її вияв Голубою богинею, голубим світлом яке вона випромінює. Досить таки мило.
Жінки в романі - не пасивні спостерігачі,а вольові особистості (Бабця, Галя, Олександра Панасівна, Марія Яківна). Їхні історії унікальні зворушують кожна посвоєму, вони втратили різні речі і навчилися з ними жити по своєму.
Мене спантеличили деякі деталі в сюжеті 1 частини:
1. Чому Джигун боявся Хлопця? (ситуація під вікном)
2. Чому фінал залишає відчуття незавершеності?
3. Історія Володимира і Галі ніби обірвалася і ми втратили нюанси їх спільного життя в домі.
Цей роман зворушив мене до глибини душі, спонукає задуматися про зв'язок поколінь, таємниці роду і як вони відбиваються на наступних поколіннях. Хочеться вертатися до цієї книги і я впевнена, що при наступному читанні для мене відкриються нові грані!
July 7, 2025
«Дім на горі»
Валерій Шевчук
До власного сорому, не мала в бібліотеці книг Валерія Шевчука, але порада знайомої спонукали купити. Пройшов ще деякий час і ось нарешті зібравши речі до Львова, рука сама потягнулася до «Дім на горі». Кращого для неї обрамлення бути не могло. Після багатогодинних блукань путівцями Шевченківського гаю, де деревʼяні та мазані хати, білі та бурі, під соломою й дерном зачаровують своєю охайною красою, слово Шевчука лебедем плило в свідомості, набувало якогось ще більш мелодійного звучання, мʼяко виростало навколо в стіни та стріхи, виблискувало рябю в річках та кронах дерев. Стільки тепла і любові в кожному розділі «Дім на горі». Він дихає ніжністю та обʼємною красою, звучить вітром та меканням кіз, любовʼю до дитини та жінки, до коханої та матері, до сина та чоловіка - до світу загалом.
❤️🔥Дім на горі, де живуть із покоління в покоління жінки, до яких або підіймаються чоловіки, щоб напитися і залишитися там, або спускаються з неба , щоб вкрасти невинність і щезнути. Химерна родинна історія сплутана павутинням інших життів - вона зачаровую і затягує, закохує і дивує.
Мені важко оповісти про що ця книга, настільки наскільки прекрасно-мінливим є життя: магічне та неймовірне наче казка та водночас химерне, як нічне жахіття. І Валерій Шевчук зачарував мене цією оповіддю щільною та прекрасною, лагідною і теплою, мов річка.
Все це насичене українське літературне бароко.
✍️ Валерій Шевчук (1939-2025) - український письменник плеяди шістдесятники, літературознавець, лауреат Шевченківської премії. Він автор, твори якого сповнені магічного реалізму, глибокого психологізму, насиченості та щільності текстів літературного бароко.
🎥 «Голос трави» - оповідання з «Дім на горі» та повість «Місяцева зозулька» були екранізовані.
📖 з роману, щоб читання після:
«Повія» Панас Мирний
«Людина» Ольга Кобилчнська
Жорж Санд
Мопассан
“Вічність є там, спогадів він, де думають про народження.»
«…все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати.»
«… тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя.»
«Людину може зачарувати тільки ніч….»
«Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло.»
Валерій Шевчук
До власного сорому, не мала в бібліотеці книг Валерія Шевчука, але порада знайомої спонукали купити. Пройшов ще деякий час і ось нарешті зібравши речі до Львова, рука сама потягнулася до «Дім на горі». Кращого для неї обрамлення бути не могло. Після багатогодинних блукань путівцями Шевченківського гаю, де деревʼяні та мазані хати, білі та бурі, під соломою й дерном зачаровують своєю охайною красою, слово Шевчука лебедем плило в свідомості, набувало якогось ще більш мелодійного звучання, мʼяко виростало навколо в стіни та стріхи, виблискувало рябю в річках та кронах дерев. Стільки тепла і любові в кожному розділі «Дім на горі». Він дихає ніжністю та обʼємною красою, звучить вітром та меканням кіз, любовʼю до дитини та жінки, до коханої та матері, до сина та чоловіка - до світу загалом.
❤️🔥Дім на горі, де живуть із покоління в покоління жінки, до яких або підіймаються чоловіки, щоб напитися і залишитися там, або спускаються з неба , щоб вкрасти невинність і щезнути. Химерна родинна історія сплутана павутинням інших життів - вона зачаровую і затягує, закохує і дивує.
Мені важко оповісти про що ця книга, настільки наскільки прекрасно-мінливим є життя: магічне та неймовірне наче казка та водночас химерне, як нічне жахіття. І Валерій Шевчук зачарував мене цією оповіддю щільною та прекрасною, лагідною і теплою, мов річка.
Все це насичене українське літературне бароко.
✍️ Валерій Шевчук (1939-2025) - український письменник плеяди шістдесятники, літературознавець, лауреат Шевченківської премії. Він автор, твори якого сповнені магічного реалізму, глибокого психологізму, насиченості та щільності текстів літературного бароко.
🎥 «Голос трави» - оповідання з «Дім на горі» та повість «Місяцева зозулька» були екранізовані.
📖 з роману, щоб читання після:
«Повія» Панас Мирний
«Людина» Ольга Кобилчнська
Жорж Санд
Мопассан
“Вічність є там, спогадів він, де думають про народження.»
«…все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати.»
«… тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя.»
«Людину може зачарувати тільки ніч….»
«Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло.»
June 29, 2025
У цій книзі так багато сплетено, що будь-який відгук навряд чи зможе передати всю її глибину та багатошаровість. Як і в назві, події розгортаються в домі на горі — своєрідній фортеці духовності, де покоління за поколінням живуть жінки роду, що бережуть пам'ять, мораль, традицію.
Цей дім — не просто місце проживання. Він стає символом внутрішнього світу, душевної цілісності, а також тієї боротьби, яка точиться між добром і злом не лише навколо, а й усередині кожної людини. І як це буває у світі, до дому тягнеться все — і світле, і темне — що з перемінним успіхом впливає на долю його мешканок.
Особливо мене вразили описи почуттів — глибокі, космічні. Зародження кохання тут описано не як буденне явище, а як зіткнення душ, дотик до вічного. І в ці моменти починаєш по-справжньому розуміти, що означає — знайти споріднену душу.
Перед тим як читати другу частину ("Голос трави"), щиро раджу ознайомитись з коротким аналізом. Оповідання спершу можуть здатися не зрозумілими, з якимрсь прихованим сенсом. Хоча міфічна складова твору мені дуже сподобалась — бо всі ці міфи, вірування глибоко вкорінені в нашу культуру, це її серцевина.
Ця книга — не для поспішного читання. Вона тонка, містична, філософська. Впевнена, кожен прочитає її по-своєму, залежно від внутрішнього стану, віку... І тому раджу: дайте їй час. Якщо не відгукнеться зараз — спробуйте знову. Перечитуйте, занурюйтесь, робіть паузу — і повертайтесь. Бо це справді щось дуже глибинне і неймовірне.
Цей дім — не просто місце проживання. Він стає символом внутрішнього світу, душевної цілісності, а також тієї боротьби, яка точиться між добром і злом не лише навколо, а й усередині кожної людини. І як це буває у світі, до дому тягнеться все — і світле, і темне — що з перемінним успіхом впливає на долю його мешканок.
Особливо мене вразили описи почуттів — глибокі, космічні. Зародження кохання тут описано не як буденне явище, а як зіткнення душ, дотик до вічного. І в ці моменти починаєш по-справжньому розуміти, що означає — знайти споріднену душу.
Перед тим як читати другу частину ("Голос трави"), щиро раджу ознайомитись з коротким аналізом. Оповідання спершу можуть здатися не зрозумілими, з якимрсь прихованим сенсом. Хоча міфічна складова твору мені дуже сподобалась — бо всі ці міфи, вірування глибоко вкорінені в нашу культуру, це її серцевина.
Ця книга — не для поспішного читання. Вона тонка, містична, філософська. Впевнена, кожен прочитає її по-своєму, залежно від внутрішнього стану, віку... І тому раджу: дайте їй час. Якщо не відгукнеться зараз — спробуйте знову. Перечитуйте, занурюйтесь, робіть паузу — і повертайтесь. Бо це справді щось дуже глибинне і неймовірне.
August 8, 2025
Водночас наче красивий текст, але сама суть мені була неприємна. Надто вже великий контраст між загадковими, хтивими і гордими чоловічими персонажами та покірними жінками, для яких занадто акцентується цінність їхньої вроди в молодості і знецінення, як тільки цей час проходить. Також попередження: будуть присутні сцени зґвалтування як і в основному тексті, так і в одному з оповідань.
Доволі хаотична структура тексту, іноді (особливо на початку) важко було розрізнити про кого йде мова. Для мене ��уло величким розчаруванням, що оповідання і основний твір зовсім не повʼязані. Серед оповідань сподобалися лише два, решта викликали переважно огиду.
Цілком солідарна з відгуком Marysya Rudska, опублікованим тут раніше - краще б не описала.
квітувати жінці дано тільки кілька років, решта часу — зів'ядання.
жінка [дружина] в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя.
Доволі хаотична структура тексту, іноді (особливо на початку) важко було розрізнити про кого йде мова. Для мене ��уло величким розчаруванням, що оповідання і основний твір зовсім не повʼязані. Серед оповідань сподобалися лише два, решта викликали переважно огиду.
Цілком солідарна з відгуком Marysya Rudska, опублікованим тут раніше - краще б не описала.
August 30, 2025
Завершила Дім на Горі, скоріше післясмак. Книга незвична, ні по с��жету, ні по формі.
Перша частина захопила на початку, з претензією
на 5 зірок, історія дивна але така, що поглинає, напівказкова та ніби одночасно дає повірити. А от кінець першої частини якось обірвався, що і розчарувало. Не на кшталт Андрухович «додумуй» читач, а просто без завершення.. Потім зошити Івана, його історії. Деякі історії зайшли, деякі ні, і навіть злили. Моя улюблена про Швеця, відгукнулась в моїй душі.
А от найважча, «Увечері перед дощем» про Велетня. Читала в події обстрілів мирного населення в Україні, і було дуже тяжко це читати та й відходити. Як люди можуть бути такими жорстокими тільки тому, що хтось не такий, як вони? Чому світ у більшості своїй такий жорсткий?
Книга залишила слід, але не знаю чи рекомендувала б своїм друзям, хто і так зараз достатньо бачить болі та жорстокості навколо.
Перша частина захопила на початку, з претензією
на 5 зірок, історія дивна але така, що поглинає, напівказкова та ніби одночасно дає повірити. А от кінець першої частини якось обірвався, що і розчарувало. Не на кшталт Андрухович «додумуй» читач, а просто без завершення.. Потім зошити Івана, його історії. Деякі історії зайшли, деякі ні, і навіть злили. Моя улюблена про Швеця, відгукнулась в моїй душі.
А от найважча, «Увечері перед дощем» про Велетня. Читала в події обстрілів мирного населення в Україні, і було дуже тяжко це читати та й відходити. Як люди можуть бути такими жорстокими тільки тому, що хтось не такий, як вони? Чому світ у більшості своїй такий жорсткий?
Книга залишила слід, але не знаю чи рекомендувала б своїм друзям, хто і так зараз достатньо бачить болі та жорстокості навколо.
May 20, 2025
Так сталося, що починала я цю книгу, коли Валерій Олександрович ще був живий, а ось уже його нестало... Проте, це не єдине, що викликає в мене трепетні емоції від неї.
По закінченню головної сюжетної лінії я думала не продовжувати читати оповідання. Історія мені сподобалась, чудовий стиль, речення, якими хочеться упиватись, поєднання реального і магічного - все, що я люблю. Все-таки, якщо навмисно шукати паралелі з "Сто років самотності", то декілька можна знайти. Але для мене вона більш рідніша, оскільки тут наша, українська канва.
Але я таки взялася до оповідань, і О Боже. Те, як вдало Шевчук обіграв українську міфологію, заворожує. В порівнянні з ними головна історія тьмяніє.
Дякую, що хтось колись сказав мені про цю книгу. Шкодую лише, що не прочитала її раніше.
По закінченню головної сюжетної лінії я думала не продовжувати читати оповідання. Історія мені сподобалась, чудовий стиль, речення, якими хочеться упиватись, поєднання реального і магічного - все, що я люблю. Все-таки, якщо навмисно шукати паралелі з "Сто років самотності", то декілька можна знайти. Але для мене вона більш рідніша, оскільки тут наша, українська канва.
Але я таки взялася до оповідань, і О Боже. Те, як вдало Шевчук обіграв українську міфологію, заворожує. В порівнянні з ними головна історія тьмяніє.
Дякую, що хтось колись сказав мені про цю книгу. Шкодую лише, що не прочитала її раніше.
December 19, 2024
Чудова мова, магія просто. Чудова розповідь про декілька поколінь родин. І згодна з одним із ревʼюверів - це чудова книга для Міядзакі була б.
Але як же мене бісить це «чоловіки тут такі всі особливі, обізнані, креативні, магічні, в пошуку себе, бачать дійсність світу», а жінки «та я заглянула в ті книжки, там нічо не понятно; та я шо, я його оберігаю; та я ось тільки і живу, що в очікуванні наступного, хто прийде на гору води попити аюо повернеться через 10 років і такий - то що, давай женитися»
Я розумію, книга про інші часи та з інших часів, але саме через це було складно читати.
Але як же мене бісить це «чоловіки тут такі всі особливі, обізнані, креативні, магічні, в пошуку себе, бачать дійсність світу», а жінки «та я заглянула в ті книжки, там нічо не понятно; та я шо, я його оберігаю; та я ось тільки і живу, що в очікуванні наступного, хто прийде на гору води попити аюо повернеться через 10 років і такий - то що, давай женитися»
Я розумію, книга про інші часи та з інших часів, але саме через це було складно читати.
Displaying 1 - 30 of 45 reviews