What do you think?
Rate this book
Диво
Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те,'що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської — дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава...
638 pages, Paperback
First published January 1, 1968
13 people are currently reading
223 people want to read
About the author
Pavlo Zahrebelnyi
43 books14 followersPavlo Arhypovych Zahrebelnyi(Ukrainian: Павло Архипович Загребельний) or Zagrebelnyi (Russian: Павел Архипович Загребе́льный) was a well-known Ukrainian novelist. In 1941, when Germany invaded the Soviet Union Pavlo enlisted the Red Army as a volunteer. He participated in the Battle of Kiev and was severely wounded. He was the editor-in-chief of Literaturna Ukrayina (1961–1962). He was an author of short stories, novels about the war and also social and historical novels. He is a laureate of the State Award of Ukraine (1974) and the State Award of the USSR (1980). He has also been awarded the Hero of Ukraine award for his works on August 25, 2004.
One of his best known novels is Roksolana (1980) about the life of Anastasia Lisovska, a Ruthenian girl from Galicia who became a wife of Sultan Süleyman the Magnificent and played a prominent role in the sixteenth century Ottoman Empire.
On February 5, 2009 President Victor Yushchenko paid his last respects to Zahrebelnyi.
Zahrebelny's books have been translated into 23 languages.
One of his best known novels is Roksolana (1980) about the life of Anastasia Lisovska, a Ruthenian girl from Galicia who became a wife of Sultan Süleyman the Magnificent and played a prominent role in the sixteenth century Ottoman Empire.
On February 5, 2009 President Victor Yushchenko paid his last respects to Zahrebelnyi.
Zahrebelny's books have been translated into 23 languages.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 20 of 20 reviews
October 15, 2016
Ідеологія деформує увесь сюжет роману. Система ламає перо письменника і це дуже прикро, адже ідея написати роман про Софію Київську та її архітектора, про Ярослава Мудрого та його дружину, про зустріч язичництва із християнством, зрештою і про сам Київ, дуже амбітна і цікава. Системи та ідеології минаються, а от твори залишаються і читати їх важко. Окрім того, вразило також негативне зображення жінок та надто сучасна мова в діалогах історичних персонажів роману.
October 9, 2019
Роман українського письменника Павла Загребельного був написаний у 1968 році. І розповідає про добу Київської Русі за часів князювання Ярослава Мудрого. Проте головні події всього роману розгортаються навколо величного собору Софії Київської.
Надзвичайно цікавий роман, хоч і дуже об'ємний. Читати його було одне задоволення.
Сюжет обертається навколо чотирьох осіб, які нерозривно пов'язі із Софією Київською. Перша та друга особи - це зодчий Сивоок, який ймовірно за авторською версією чи художньою фантазією побудував Софію та князь Ярослав Мудрий. Велика частина роману розповідає про життя цих двох людей, про передумови будівництва собору. Третя особа – це професор Гордій Отава, який у 1941-1942 роках під час окупації німцями Києва намагався врятувати стіни Софії від плюндрування та знищення. І четверта особа – це син Гордія Борис Отава, який також став професором і продовжив батькову справу по вивченню загадок Софії Київської.
Надзвичайно цікавий роман, хоч і дуже об'ємний. Читати його було одне задоволення.
Сюжет обертається навколо чотирьох осіб, які нерозривно пов'язі із Софією Київською. Перша та друга особи - це зодчий Сивоок, який ймовірно за авторською версією чи художньою фантазією побудував Софію та князь Ярослав Мудрий. Велика частина роману розповідає про життя цих двох людей, про передумови будівництва собору. Третя особа – це професор Гордій Отава, який у 1941-1942 роках під час окупації німцями Києва намагався врятувати стіни Софії від плюндрування та знищення. І четверта особа – це син Гордія Борис Отава, який також став професором і продовжив батькову справу по вивченню загадок Софії Київської.
May 5, 2024
Звісно, це книжка про Ярослава Мудрого, про його шлях до князювання, спорудження Софійського собору, так само про життя зодчого Сивоока. Але вона також про історика Отаву, який намагається зберегти пам'ять про Софію. Історія загубила імена і подробиці багатьох важливих подій, і тут Підмогильний пише про те, як, попри все, є ті, що готові по крихті відшукувати правду (ок, з цього більше виходить авторська інтерпретація історії, але нам важливіший високий посил).
March 23, 2021
Забагато художніх описів (цілими сторінками!), діалоги на початку книжки несправжні, з мовою просто щось незрозуміле: всі говорять українською. При чому якщо у княжу добу мова трохи видозмінена під старину, то москвичі розмовляють чистою українською. Часто є якісь довжелезні описи історико-політичної ситуації, або витяги з літописів. Таке відчуття, що з цими рукописами не працювали - тупо вкинули їх серед книжки. По 20 століттю теж практично все видозмінене під ідеологічну ситуацію. Тому загальне відчуття після прочитання розрізненості глав та нецільність літературного задуму. А якщо ще взяти до уваги майже доведену останнім часом гіпотезу, що Софію збудував не Ярослав, а його батько Володимир Великий, то всі описанні у книжці переживання по кільканадцять сторінок про планування та будівництво храму не мають історичної цінності, історичне тло зникає. З плюсів - гарна підбірка питомих українських слів. В такому вигляді у наш час книжку краще не читати. По-хорошому, її потрібно переписати: вивчити історію будівництва, прибрати ідеологію, причесати літописи, допрацювати діалоги, скоротити загальну кількість сторінок. І буде гарна художня книжка.
June 28, 2013
Я зовсім не очікувала, що роман мені сподоається, але він і справді сподобався! Чесно кажучи, спочатку було трохи нудно, але згодом доля Сивоока стала дійсно мене цікавити і, звісно ж, я не очікувала такої кінцівки. Якщо згадати братів Струкацьких та їх "Понеділок починається в суботу", то неодмінно згадаєтсья епіграф, де мовлено, що лише одна(ну максимум дві) дійові особи є головними героями. Сказати, хто є головним героєм роману "Диво" просто неможливо. Здається, що це і Ярослав, і Борис Отава, і Сивоок. А після прочитання з*являється думка, що головною діючою особою є Софійський собор, що червоною стрічкою проходить крізь долі героїв. Адже Павло Архипович не раз називає цей собор дивом.
March 18, 2021
З цією книжкою Загребельного в мене не дуже склалося, бо занадто вона монументальна. І начебто всі елементи для захопливої історії є (ну, з поправкою на стиль і філософські закиди Павла Архиповича, які мені заходили в тій же "Роксолані"), але в результаті така здоровенна глиняна плинфа, хай і автентична. Тому три зірочки за окремі епізоди, але мінус два за загальне враження.
December 7, 2023
ДИВО
Павло Загребельний, 1968, 638 с.
Книга знайдена вдома в глибині книжкової шафи під час прибирання. Не читала її у свій час в школі, і, мабуть, двічі починала в старшому віці, але далі 20-30 сторінки не просувалася.
А цього року знайшла і дочитала. Таки на все свій час)).
Книга має три сюжетні лінії, які переплітаються у різних часових періодах:
992-1037 - хрещення Київської Русі і будівництво Софіївського собору (історія архітектора/будівничого/художника Сивоока, часи правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого);
1941-1942 - захоплення Києва німцями (історія професора Гордія Отави, який присвятив вивченню і захисту собору усе життя);
1965-66 роки - Київ (Борис Отава, син професора - продовжує батькову справу).
Історичний роман про:
- один Собор "небаченої величі й краси, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі",
- дві віри,
- три великих кохання (а може більше?),
- шлях чотирьох людей, для яких Софія так чи інакше стала справою життя,
- рідну і багату праукраїнську землю, її князів, купців, митців, бояр, і простий люд,
- близькі і далекі краї (вікінги, Візантія, Болгарське царство, Польща, Німеччина, і навіть трохи про воріженьків місцями є),
- давніх правителів, стратегії, інтриги, мудрість або ж хиби,
- про тисячі шматочків мозаїки і яскравих барв.
І, ледь не забула, - про один древній пергамент, який береже велику таємницю.
У книзі багато пригод і описів, часом читається на одному подиху, а часом повільно, велика кількість незнайомих слів (при цьому є словничок вкінці), барвиста і яскрава мова (тепер так не пишуть).
Після прочитання хочеться погуглити факти.
Ви не мусите шукати і читати саме цю книгу, хоча я рекомендую 🙂,
але можете переглянути свої полиці, раптом і ви там віднайдете щось наше, рідне і цікаве. Прочитайте і поділіться враженнями))
Далі цитати:
************************************
То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.
Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.
************
"... затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти. "
************
Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії:... ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, св��тині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.
************
— Художників не навчають, — сміливо мовив Сивоок, — їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.
************
тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в благословенні, чи то в намаганні захистити людей од лиха, здається непорушною під склепінчатою конхою центральної абсиди, але потім помічаєш, що й вона теж прагне вирватися з-під того тисячолітнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від дрібних, буденних, нікчемних
клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, ганьби.
Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може,
тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.
************
Міщило викладав мозаїку на стіні під хорами — на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повільно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою старанністю, що готова мозаїчна поверхня зливалася в суцільний блиск, той блиск
засліплював, несила було розібрати, що там зображено, — тільки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто підіймає очі, перед очима в нього Бог, Богородиця і князь, а все —всуціль світло, яріння, вогневість.
Князь побував у соборі, і йому сподобалося, як Міщило викладає смальту, відчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тільки, що працював Міщило занадто повільно, надто ж коли порівнювати з Сивооком.
Той сидів у своєму підхмар'ї, помічники носили йому заправу для накладки на
стіну, заправу теж роблено за вказівками Сивоока, до вапна додавано товченої цегли і тонкого вугільного порошку, і в оту сірувато-рожеву накладку русявий велетень, якось
мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й різнобарвних каменів, не дбав за пригладженість, не вилизував, як Міщило, квапився, ніби гнали його в шию, різнобарвні кубики стирчали з накладки і так і сяк, здавалося, ніякого ладу немає в
отих нагромадженнях смальти й камінців; Міщило на здивований погляд князів тільки безрадно розводив руками — мовляв, дурням закон не писаний.
...
— Ти що такеє витворяєш? — гнівно спитав князь, задиханий від виснажливого видряпування в цю підхмарність і лихий на Сивоокову неуважність, а ще більше — на несхожість його роботи до того, що показував йому внизу Міщило.
— Що бачиш, князю, — відбуркнув майстер.
— Нічого не бачу.
— Непривчене око маєш, князю.
— А ти не вчи мене! — тупнув Ярослав.
— Опріч того, на цю мусію дивитися треба лиш знизу, — заспокійливо мовив
Сивоок, — вельми велика вона, щоб обійняти її оком зблизька.
— Чом кладеш не так, як Міщило?
— За сонцем іду. Хоч де буде сонце, знайде собі відбиття, і світитиметься мусія впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Міщила — блисне один раз на день. Та йщо то за блиск? Без тепла, без глибинності, мов холодна крига. А ще — кластиме твій Міщило свою мусію десять літ і не викінчить. Люди народжуються різно: одні для
роботи дрібної, інші — для великої...
************
І ось перед ним — церква, храм, собор.
Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань.
Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв світові не лише велич своєї сили, а й велич духу, хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.
...
І через багато віків, коли зазвучать для когось оці старі барви, оживе тоді в них,
може, і погляд, і серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. І не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нічого вони не скажуть, а тільки вранішня зоря може прошепотіти його ім'я, сховане століттями, або продзвенить воно в золоті променів незгасного сонця над прадавнім Києвом.
************
Павло Загребельний, 1968, 638 с.
Книга знайдена вдома в глибині книжкової шафи під час прибирання. Не читала її у свій час в школі, і, мабуть, двічі починала в старшому віці, але далі 20-30 сторінки не просувалася.
А цього року знайшла і дочитала. Таки на все свій час)).
Книга має три сюжетні лінії, які переплітаються у різних часових періодах:
992-1037 - хрещення Київської Русі і будівництво Софіївського собору (історія архітектора/будівничого/художника Сивоока, часи правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого);
1941-1942 - захоплення Києва німцями (історія професора Гордія Отави, який присвятив вивченню і захисту собору усе життя);
1965-66 роки - Київ (Борис Отава, син професора - продовжує батькову справу).
Історичний роман про:
- один Собор "небаченої величі й краси, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі",
- дві віри,
- три великих кохання (а може більше?),
- шлях чотирьох людей, для яких Софія так чи інакше стала справою життя,
- рідну і багату праукраїнську землю, її князів, купців, митців, бояр, і простий люд,
- близькі і далекі краї (вікінги, Візантія, Болгарське царство, Польща, Німеччина, і навіть трохи про воріженьків місцями є),
- давніх правителів, стратегії, інтриги, мудрість або ж хиби,
- про тисячі шматочків мозаїки і яскравих барв.
І, ледь не забула, - про один древній пергамент, який береже велику таємницю.
У книзі багато пригод і описів, часом читається на одному подиху, а часом повільно, велика кількість незнайомих слів (при цьому є словничок вкінці), барвиста і яскрава мова (тепер так не пишуть).
Після прочитання хочеться погуглити факти.
Ви не мусите шукати і читати саме цю книгу, хоча я рекомендую 🙂,
але можете переглянути свої полиці, раптом і ви там віднайдете щось наше, рідне і цікаве. Прочитайте і поділіться враженнями))
Далі цитати:
************************************
То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.
Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.
************
"... затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти. "
************
Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії:... ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, св��тині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.
************
— Художників не навчають, — сміливо мовив Сивоок, — їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.
************
тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в благословенні, чи то в намаганні захистити людей од лиха, здається непорушною під склепінчатою конхою центральної абсиди, але потім помічаєш, що й вона теж прагне вирватися з-під того тисячолітнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від дрібних, буденних, нікчемних
клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, ганьби.
Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може,
тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.
************
Міщило викладав мозаїку на стіні під хорами — на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повільно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою старанністю, що готова мозаїчна поверхня зливалася в суцільний блиск, той блиск
засліплював, несила було розібрати, що там зображено, — тільки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто підіймає очі, перед очима в нього Бог, Богородиця і князь, а все —всуціль світло, яріння, вогневість.
Князь побував у соборі, і йому сподобалося, як Міщило викладає смальту, відчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тільки, що працював Міщило занадто повільно, надто ж коли порівнювати з Сивооком.
Той сидів у своєму підхмар'ї, помічники носили йому заправу для накладки на
стіну, заправу теж роблено за вказівками Сивоока, до вапна додавано товченої цегли і тонкого вугільного порошку, і в оту сірувато-рожеву накладку русявий велетень, якось
мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й різнобарвних каменів, не дбав за пригладженість, не вилизував, як Міщило, квапився, ніби гнали його в шию, різнобарвні кубики стирчали з накладки і так і сяк, здавалося, ніякого ладу немає в
отих нагромадженнях смальти й камінців; Міщило на здивований погляд князів тільки безрадно розводив руками — мовляв, дурням закон не писаний.
...
— Ти що такеє витворяєш? — гнівно спитав князь, задиханий від виснажливого видряпування в цю підхмарність і лихий на Сивоокову неуважність, а ще більше — на несхожість його роботи до того, що показував йому внизу Міщило.
— Що бачиш, князю, — відбуркнув майстер.
— Нічого не бачу.
— Непривчене око маєш, князю.
— А ти не вчи мене! — тупнув Ярослав.
— Опріч того, на цю мусію дивитися треба лиш знизу, — заспокійливо мовив
Сивоок, — вельми велика вона, щоб обійняти її оком зблизька.
— Чом кладеш не так, як Міщило?
— За сонцем іду. Хоч де буде сонце, знайде собі відбиття, і світитиметься мусія впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Міщила — блисне один раз на день. Та йщо то за блиск? Без тепла, без глибинності, мов холодна крига. А ще — кластиме твій Міщило свою мусію десять літ і не викінчить. Люди народжуються різно: одні для
роботи дрібної, інші — для великої...
************
І ось перед ним — церква, храм, собор.
Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань.
Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв світові не лише велич своєї сили, а й велич духу, хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.
...
І через багато віків, коли зазвучать для когось оці старі барви, оживе тоді в них,
може, і погляд, і серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. І не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нічого вони не скажуть, а тільки вранішня зоря може прошепотіти його ім'я, сховане століттями, або продзвенить воно в золоті променів незгасного сонця над прадавнім Києвом.
************
February 7, 2013
Чудовий роман, один з кращих в українській історичній белетристиці. Однак, не позбавлений ідеологічних речей.
July 16, 2024
Я прочитала Диво вперше, здається, ще в підлітковому віці. Знайшла в бібліотеці дідуся, і не змогла відірватись.
Дуже подобалось читати про Сивоока, і його досить непросте життя. Про його захоплення собором, його спрагою до творіння чогось величного.
Досить цікавим була й лінія Ярослава. Мені б хотілося навіть більше почитати про нього як людину, а не як князя. Вкінці книги більше ж ми бачимо саме повелителя, який втратив багато людського і став подібним своєму батькові.
Про родину Оттав було не так цікаво читати. Чи то пак, цікавіше було читати про батька саме, історія Бориса якась дуже дивна.
Але... не хочу довго ігнорувати слона в кімнаті.
РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ.
Мене передьоргувало так добряче кожен раз, коли автор згадував про велич москви. Про якусь спільну спадщину, коли весь роман присвячений Києву, Україні та Софії. Мене брало обурення, і я відкладала книжку на кілька хвилин, щоб позлитись.
Ні, я розумію звідки береться оцей наратив центральної москви. Підозрюю, без оцього підлабузництва роман взагалі не був би опублікований. Автор мусив хвалити тварів в росії, щоб мати шанс на пудблікацію.
Але як то кажуть, Диво не дуже вдало постаріло.
Зараз це читати важко, кожен пропагандистський рядок віддає болем в серці. І тепер одна з моїх улюблених книг юності стала однією з найнеулюбленіших книжок всього життя.
Сумно, Диво могло стати справді величним і зайняти класне місце в літературі. Але з таким посилом навряд чи ми колись зможемо нормально чититати цей роман та насолоджуватись ним.
Дуже подобалось читати про Сивоока, і його досить непросте життя. Про його захоплення собором, його спрагою до творіння чогось величного.
Досить цікавим була й лінія Ярослава. Мені б хотілося навіть більше почитати про нього як людину, а не як князя. Вкінці книги більше ж ми бачимо саме повелителя, який втратив багато людського і став подібним своєму батькові.
Про родину Оттав було не так цікаво читати. Чи то пак, цікавіше було читати про батька саме, історія Бориса якась дуже дивна.
Але... не хочу довго ігнорувати слона в кімнаті.
РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ.
Мене передьоргувало так добряче кожен раз, коли автор згадував про велич москви. Про якусь спільну спадщину, коли весь роман присвячений Києву, Україні та Софії. Мене брало обурення, і я відкладала книжку на кілька хвилин, щоб позлитись.
Ні, я розумію звідки береться оцей наратив центральної москви. Підозрюю, без оцього підлабузництва роман взагалі не був би опублікований. Автор мусив хвалити тварів в росії, щоб мати шанс на пудблікацію.
Але як то кажуть, Диво не дуже вдало постаріло.
Зараз це читати важко, кожен пропагандистський рядок віддає болем в серці. І тепер одна з моїх улюблених книг юності стала однією з найнеулюбленіших книжок всього життя.
Сумно, Диво могло стати справді величним і зайняти класне місце в літературі. Але з таким посилом навряд чи ми колись зможемо нормально чититати цей роман та насолоджуватись ним.
January 7, 2025
Це дійсно диво, що ця книга є в програмі шкільної літератури, але ніхто не розказує, як вона цікаво та легко написана. Я дійсно не розумію, чому школа так любить псувати кращі твори української літератури, і діти виходять в доросле життя з відразою до читання і вже в дорослому віці перевідкривають для себе ці книги.
В книзі описуються три часові проміжки: доба Київської Русі, захоплений нацистами Київ, та середина 60-х років. Про час Київської Русі читати було цікавіше за всього, бо ми знайомимося з маленьким хлопчиком Сивооком, який живе з дідом Родимом далеко від поселення людей. Дід Родим виготовляє керамічний посуд і прикрашає його богами, але одного дня, до нього приходять люди з хрестом і вбивають його за його непокору відмовитись від старих богів на користь одному, новому. У цього хлопчика буде тернистий шлях, але закінчиться він у будуванні Софії Київської, за яку багато людей покладуть своє життя.
У 60-х, професор Отава, буде повертати документ, який нацисти вкрали під час окупації і вивезли до Німеччини, перед цим вбивши його батька, який у 41-у році вирішив не евакуюватись зі свого рідного міста і захищати памʼятки архітектури. У цьому 41-році дуже багато фальшивого радянського ура патріотизму, де один чоловік проти підлих фашистів змагається за збереження своєї батьківщини, не йде на співпрацю з нацистами, а якщо і йде, то тримаючи всередині план боротьби з ними. Людина, яка місяць провела в концентраційному таборі, не виказує себе нацистам, які шукають професора Отаву, бо він краще помре тут, ніж покаже, що він хоча б якимось чином до них дотичний, і тільки коли починають говорити абсурдні речі про наші памʼятки, він героїчно не витримує брехні, і виказує себе. Як ви розумієте, тіль��и радянські письменники описували своїх громадян, як вищими від усього людьми, хоча, чекайте… була ж ще одна така країна, яка цю війну розпочала.
Павло Загребельний жив і працював під час окупації совєтами України, і такого опису не могло не бути, звичайно. І Шевченківську премію він не отримав би, якщо б таке не писав. Але почитавши біографію автора, мені здається, що він у певному руслі так і думав. Тому, оцінку я знизила саме за ці, відверто пропагандистські частини.
В книзі описуються три часові проміжки: доба Київської Русі, захоплений нацистами Київ, та середина 60-х років. Про час Київської Русі читати було цікавіше за всього, бо ми знайомимося з маленьким хлопчиком Сивооком, який живе з дідом Родимом далеко від поселення людей. Дід Родим виготовляє керамічний посуд і прикрашає його богами, але одного дня, до нього приходять люди з хрестом і вбивають його за його непокору відмовитись від старих богів на користь одному, новому. У цього хлопчика буде тернистий шлях, але закінчиться він у будуванні Софії Київської, за яку багато людей покладуть своє життя.
У 60-х, професор Отава, буде повертати документ, який нацисти вкрали під час окупації і вивезли до Німеччини, перед цим вбивши його батька, який у 41-у році вирішив не евакуюватись зі свого рідного міста і захищати памʼятки архітектури. У цьому 41-році дуже багато фальшивого радянського ура патріотизму, де один чоловік проти підлих фашистів змагається за збереження своєї батьківщини, не йде на співпрацю з нацистами, а якщо і йде, то тримаючи всередині план боротьби з ними. Людина, яка місяць провела в концентраційному таборі, не виказує себе нацистам, які шукають професора Отаву, бо він краще помре тут, ніж покаже, що він хоча б якимось чином до них дотичний, і тільки коли починають говорити абсурдні речі про наші памʼятки, він героїчно не витримує брехні, і виказує себе. Як ви розумієте, тіль��и радянські письменники описували своїх громадян, як вищими від усього людьми, хоча, чекайте… була ж ще одна така країна, яка цю війну розпочала.
Павло Загребельний жив і працював під час окупації совєтами України, і такого опису не могло не бути, звичайно. І Шевченківську премію він не отримав би, якщо б таке не писав. Але почитавши біографію автора, мені здається, що він у певному руслі так і думав. Тому, оцінку я знизила саме за ці, відверто пропагандистські частини.
May 13, 2024
"Диво" Павла Загребельного - це захоплюючий історичний роман, який переносить читача до епохи Київської Русі часів правління Ярослава Мудрого. Це не просто розповідь про будівництво Софійського собору, а й глибоке дослідження людської душі, віри та кохання.Як і в романі "Євпраксія", Загребельний майстерно змальовує історичну епоху, ґрунтуючись на глибоких знаннях історичних джерел. Він описує побут, звичаї та вірування людей того часу, а також їхні політичні та соціальні проблеми.На тлі цих історичних подій розгортаються драми головних героїв роману - майстра Сивоока та його коханої Настуні. Сивоок - талановитий художник, який мріє створити величний храм, який стане символом єднання Русі. Настуня - юна красуня, яка щиро кохає Сивоока, але їй судилося стати жертвою жорстокості та несправедливості.Роман "Диво" вражає не лише своїм історичним колоритом, але й глибоким психологізмом. Загребельний майстерно розкриває внутрішній світ своїх героїв, їхні думки, почуття та мотиви. Він змушує читача співпереживати їм, радіти їхнім перемогам і сумувати за їхніми втратами."Диво" - це не просто історичний роман, а й філософська розповідь про сенс життя, про віру та кохання. Загребельний змушує читача замислитися над вічними питаннями: що таке щастя, у чому сенс життя, чи можливо здолати зло добром.
Моя оцінка: 5/5
Моя оцінка: 5/5
January 1, 2021
Роман про добу Ярослава Мудрого і возведення Софії Київської.
Цікавий деталізацією. Описано дуже багато. Персонажі, події, історії, характери, природа, міста, одяг і ще багато іншого. Через це постає яскрава картина давніх часів.
Із мінусів - затягнутість, великі і регулярні переходи від сюжету до художніх описів, тому вимагає часу і терпіння. Але це створює ефект.
Цінителям історичних романів і пригод, яким до вподоби романи Чемериса чи Багряного точно рекомендую.
Цікавий деталізацією. Описано дуже багато. Персонажі, події, історії, характери, природа, міста, одяг і ще багато іншого. Через це постає яскрава картина давніх часів.
Із мінусів - затягнутість, великі і регулярні переходи від сюжету до художніх описів, тому вимагає часу і терпіння. Але це створює ефект.
Цінителям історичних романів і пригод, яким до вподоби романи Чемериса чи Багряного точно рекомендую.
March 31, 2021
Чудова книга.
Обожнюю прозу Загребельного. Особливо його історичні романи про часи Київської Русі.
Авторський підхід у переплетінні епох, з'єднаних долею будівничих, захісників та історичних персон, пов'язаних з долею собору, цілком себе виправдовує та наголошує на вічності споруди, що стоїть і має ще стояти віками, будучи посланням від предків до далеких нащадків.
Обожнюю прозу Загребельного. Особливо його історичні романи про часи Київської Русі.
Авторський підхід у переплетінні епох, з'єднаних долею будівничих, захісників та історичних персон, пов'язаних з долею собору, цілком себе виправдовує та наголошує на вічності споруди, що стоїть і має ще стояти віками, будучи посланням від предків до далеких нащадків.
March 9, 2022
Я почала перечитувати Диво іще до війни, і мені навіть в голову не приходило, що через тричі клятих загарбників я буду переживати за долю Софії разом з професором Отавою.
Зазвичай я берусь перечитувати шкільні книжки з пересторогою. Не всі улюблені твори старіють однаково. Але зараз я отримала іще більше задоволення. І надзвичайною мовою, і переплетінням сюжетів, і дбайливо викоханими героями.
Зазвичай я берусь перечитувати шкільні книжки з пересторогою. Не всі улюблені твори старіють однаково. Але зараз я отримала іще більше задоволення. І надзвичайною мовою, і переплетінням сюжетів, і дбайливо викоханими героями.
December 10, 2022
Три хронологічні сюжети (часи Київської Русі, Другої Світової Війни та 60-их років XX cт.), що майстерно поєднані в цьому романі про Київ, передають величний дух цього міста і його вічну сакральну природу.
June 24, 2025
Довгий час це був один з найулюбленіших романів. Потім враження трохи поблякли.
Нещодавно на одному з подкастів Ростислав Семків порадив читати цей твір, концентруючись тільки на Київській Русі, решту залишити поза увагою. Мені спочатку стало якось шкода, потім зрозуміла, що я найсильніші свої враження винесла саме із читання цього часового проміжку, Друга світова ще так-сяк, а II половина 20 ст. геть не цікава або, скажімо, не вразила.
По тому погортала - і як же до мене знов заговорили історії Сивоока, Родима, Ярослава!
Це наша історія, наша Софія.
Нам є за що боротися
Нещодавно на одному з подкастів Ростислав Семків порадив читати цей твір, концентруючись тільки на Київській Русі, решту залишити поза увагою. Мені спочатку стало якось шкода, потім зрозуміла, що я найсильніші свої враження винесла саме із читання цього часового проміжку, Друга світова ще так-сяк, а II половина 20 ст. геть не цікава або, скажімо, не вразила.
По тому погортала - і як же до мене знов заговорили історії Сивоока, Родима, Ярослава!
Це наша історія, наша Софія.
Нам є за що боротися
February 10, 2023
Дуже довго читала цей роман. Але мені все сподобалось! Сивоок, Київська Русь, князь Ярослав 💗💗💗
March 21, 2025
Перед вами історичний роман українського автора про Україну, і не тільки, кінця 10 - початку 11 сторіччя, і не тільки :) бо також тут йдеться і про часи Другої світової війни, і про радянські часи середини 60х років. І всі ці паралельні оповіді дуже важливі для історії книги.
Так само, як в романі немає одного часового виміру: ми постійно подорожуємо туди-сюди у часі, так тут і немає одного головного героя. Хоча, якщо подумати ще, головний герой таки є - і це Софіївський собор в Києві (чомусь хочеться написати, що це не герой, а героїня). І навколо собору й відбуваються усі події в різному часі, і навіть в різних місцях. І, як і з часом, важко сказати, що якийсь із героїв навколо собору більш чим менш важливий. Вони всі є частиною однієї великої та цікавої історії.
Мені дуже сподобалась ідея книги, цікаво було дізнатися різні історичні моменти (хоча ми розуміємо, що не все тут правда). Дуже близькою була частина про окупацію Києва німцями - я, мабуть, змогла відчути частину емоцій цих людей. Хто знав, що їхній досвід може бути близьким нам зараз.
Що мені не дуже сподобалось - це неймовірна кількість незнайомих слів. Автор дуже детально описує побут, одяг та особливості різних ремесел часу Київської Русі. При цьому в окремих реченнях я могла не знати до 80% усіх слів. Звісно, загалом думка від цього не втрачається, але пробиратися через ці описи було важко.
Також загальний настрій книги скоріш мінорний, майже постійно присутнє відчуття жорстокості та несправедливості, що були частиною життя тисячі років тому. Ну принаймні автор так уявляв, я з ним не буду сперечатися, мабуть так воно і було. Але загалом це додало важкості читанню та сприйняттю.
Але ці моменти не зменшують цікавості книги і в художньому, і в історичному плані. Можу сказати, що загалом книга мені сподобалась і я точно дізналась для себе багато цікавого та можу краще уявляти собі окремі історичні контексти нашої країни та Європи загалом.
Так само, як в романі немає одного часового виміру: ми постійно подорожуємо туди-сюди у часі, так тут і немає одного головного героя. Хоча, якщо подумати ще, головний герой таки є - і це Софіївський собор в Києві (чомусь хочеться написати, що це не герой, а героїня). І навколо собору й відбуваються усі події в різному часі, і навіть в різних місцях. І, як і з часом, важко сказати, що якийсь із героїв навколо собору більш чим менш важливий. Вони всі є частиною однієї великої та цікавої історії.
Мені дуже сподобалась ідея книги, цікаво було дізнатися різні історичні моменти (хоча ми розуміємо, що не все тут правда). Дуже близькою була частина про окупацію Києва німцями - я, мабуть, змогла відчути частину емоцій цих людей. Хто знав, що їхній досвід може бути близьким нам зараз.
Що мені не дуже сподобалось - це неймовірна кількість незнайомих слів. Автор дуже детально описує побут, одяг та особливості різних ремесел часу Київської Русі. При цьому в окремих реченнях я могла не знати до 80% усіх слів. Звісно, загалом думка від цього не втрачається, але пробиратися через ці описи було важко.
Також загальний настрій книги скоріш мінорний, майже постійно присутнє відчуття жорстокості та несправедливості, що були частиною життя тисячі років тому. Ну принаймні автор так уявляв, я з ним не буду сперечатися, мабуть так воно і було. Але загалом це додало важкості читанню та сприйняттю.
Але ці моменти не зменшують цікавості книги і в художньому, і в історичному плані. Можу сказати, що загалом книга мені сподобалась і я точно дізналась для себе багато цікавого та можу краще уявляти собі окремі історичні контексти нашої країни та Європи загалом.
Read
March 5, 2024Автор списав тріумф Візантійських імператорів над полоненими, це ж списана історична розправа жорстоких римських імператорів над християнами. Написано, що зібрались столичний константинопольський натовп із нероб і роззяв для видовища знущання над полоненими.
На мою думку це перекручення історії. Такого у цивілізованій Візантії на той час просто не було. Одна справа, коли це знущання над людьми по ходу війни, а інша, коли для цього спеціально збираються мирні жителі і смакують всі ці тортури. Не вірю, що так всенародно смакували тортури у справді християнській імперії на той час.
Хоч автор постійно не розуміє значення християнства, наївно роздумує про це і обережно підводить читача до думки що християнство ніби несправжня релігія, бо які всі були світлі і прекрасні, коли поклонялися поганським богам. Але в принципі це можна пробачити, поскільки автор жив в ідеології радянського суспільства.
Головні герої зарозумілі і прямолінійні.
На мою думку це перекручення історії. Такого у цивілізованій Візантії на той час просто не було. Одна справа, коли це знущання над людьми по ходу війни, а інша, коли для цього спеціально збираються мирні жителі і смакують всі ці тортури. Не вірю, що так всенародно смакували тортури у справді християнській імперії на той час.
Хоч автор постійно не розуміє значення християнства, наївно роздумує про це і обережно підводить читача до думки що християнство ніби несправжня релігія, бо які всі були світлі і прекрасні, коли поклонялися поганським богам. Але в принципі це можна пробачити, поскільки автор жив в ідеології радянського суспільства.
Головні герої зарозумілі і прямолінійні.
Displaying 1 - 20 of 20 reviews