What do you think?
Rate this book


360 pages, Unknown Binding
First published January 1, 1975
Згодом ми довідались, як все це сталося. Морозного понеділка, 9 лютого, в годинах перед обідніх, гештапівці зробили засідку в приміщенні Спілки Українських Письменників при вулиці Трьохсвятительській 23 (по совєтському, здається, Героїв революції), де відбувались клюбові сходини і всіх, хто туди заходив, арештовували. До години третьої по обіді ця процедура була закінчена. До ґештапо на вулиці Короленка було відвезено кілька десятків людей, а в тому Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, Василя Кобрина, Івана Ігнатка. Казали, що Олена прийняла це приречення з піднятою головою і усмішкою на устах і хто її знав, міг в це вірити. її бажанням було: "Щоб Бог послав мені гарячу смерть... Не зимне умирання", її молитва була вислухана, лишень трохи зашвидко . "Але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки", — писала вона в останньому листі.
За моїх часів у цій тюрмі щойно починалось нищення нашої молоді, яке розгорнулося на всю щирінь роком пізніше. І, можливо, я мав щастя, що потрапив сюди одним з перших, ще поки справа не набрала такого шалу. І тому міг ще вийти на волю. Роком пізніше, не помогла б мені ніяка свята вода...
Інколи вибирали для прохідки інший напрям... Вверх головною вулицею в напрямку сходу, проходили попід ясенами Грабника, попри мою тюрму, минали табір полонених з правого боку за високими колючими дротами, з-за яких часто хтось викрикував: Самчук! Це мої старі друзі з ув'язнення, яких тепер перенесено сюди за дроти, бо тюрму зайняли цивільні в'язні, число яких з кожним днем збільшувалось. З дороги ми їх не могли бачити, але вони добре бачили нас. Дорогі, незнані, незабутні мученики...
Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди і горе вам, чоловіче, коли ви не мистець, не поет, або принаймні не звичайний фотоаматор з яким небудь "Кодаком" на через-пліч. Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграї звірів і хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, здіймаєте капелюх і глибинно вітаєте цю царицю волинських сіл"...
А що до Рівного в той час стікалися зо всіх кінців українського світу українські люди, то це тому, що поширилась легенда, ніби там знайдено український Клондайк і відкрито копальню українського золота. І було чимало таких, як казав Осьмачка, що хотіли б знайти там "бодай суху гілляку для того, щоб учепитися на перших початках"... І гарячку цю викликала поява газети "Волинь", яку читали скрізь по нашому світу, від сходу до заходу, включаючи сюди і такого вибагливого читача, яким був Д. Донцов тоді в Берліні. Відома наша журналістка Лідія Бурачинська писала з Кракова: "гратулюю Вам за "Волинь" вдруге. Перше це була "Волинь" повість, а тепер "Волинь" газета. Знаний політично-громадський діяч Закарпаття Леонід Романюк, міг писати з Братислави: "Відголоски Вашої праці доходять і сюди. Бачили і "Волинь". Заздрю Вам". Не менше знаний наш фотограф Левко Янушевич писав з Берліну: "Читаю Вашу "Волинь" — скрізь бурю і сніг, маю з цього приємність, звичайно, шкодую, що мені якось поки що не вдалося бути десь там коло Вас". Доктор Юхим Теребуха з Білостоку писав посланіє: "Тепер нав'язання контакту з правдивими синами Волині являється просто потребою хвилі. Був би тому Вам щиро вдячний, коли б Ви могли прислати пару чисел Вашого часопису "Волинь". Ітд., ітд. З Полтави, з Дніпропетровського, з Кам'янця-Подільського... А деякі з моїх кореспондентів, як от Віктор Приходько з Праги, засипали мене далі кореспонденціями, дармащо я вже перестав бути редактором і не знав, що з тим матеріялом робити. Засилали статті, белетристику, поезію, філософські трактати і навіть музичні ноти. Зверталися за порадами, за опінією, шукали протекції.
Україна йшла в підпілля. Бульбівці, мельниківці, бандерівці, опісля ковпаківці. Підпілля не є місцем політичної мудрости, це є місце лобне, місце відчаю, розпачу, гніву і невилічимою гангреною на тлі політики. Про це старанно подбала політика, як каже Манн "жалюгідного негідника" Гітлера з його Кохами, який не дав підбитим народам іншого виходу з положення, ніж підпілля. Створивши для себе найнебезпечніший внутрішній фронт в історії всіх воєн Европи.
А чи була тоді Україна не підпільна? Така, як на початку цього "визволення"? Формально була, але фактично такої не було. Відкривалися курси ремісництва деяких галузей господарства, деяких відділів медицини. Відбувалися концерти, театральні вистави, висвітлювались кіно-картини, але все це було лишень експозитурою України підпільної. Нічого не діялося в інтересах завойовників.
моє пилигримство було направлене до Музею Українського Мистецтва, де на мене чекав Іван Петрович і де я пережив чимало надхненних моментів мого життя, щось як у древньому храмі моїх предків, де віками приносились жертви божествам землі і неба. Не дивлячись на те, що з музею багато цінного вивезено було кудись на схід і що його було пограбовано німцями, він все таки і в такому зредукованому стані робив враження. Це була далебі святиня. Зі стін, зі стендів, з кожного кута і закутка дивилися на тебе твори мистецтва особливої, кажу точно: української подоби. І по своєму, великої мистецької поваги. Що свідчило про дуже своєрідний геній дуже своєрідного народу. Відмінний від народів заходу, а разом відмінний від народів сходу. На всьому плястично домінував ліризм серця і матерії. Краєвиди, будови, людський типаж, одяги, речі, побут. Поєднання кольорів, формування матерії, показ ліній і вияв кутів бачення, все це емоційно сприйняте, сенсуально-виявлене. Можливо тому, наше мистецтво не легко сприймається людьми заходу. Замало в ньому драматичного, динамічного, гострого, констратового. Зачіпного й агресивного. Брак темпераменту і гостріших дерзань.
Але для мене, втомленого чужиною, ця українська лірика була дорогою. І діяла на мене повзбудливо. Своєю близкістю і безпосередністю. В тому не було фальшу. Це наше своє близьке і рідне. З чим ми кровно споріднені.
Але знаючи його, як українського письменника, можна також допускати, що він водив за ніс не лишень німців, але й москалів. І одно тільки можна сказати з певністю, що Петров, не міг би бути совєтським шпигуном, навіть коли б хотів, бо для цього тоді не було ніяких можливостей. Його зникнення з Мюнхену не відбулося без великого вагання, в остаточному він пішов на смертельний риск і напевно відбував кару і єдине, що він міг зробити на конто "визначних заслуг для вітчизни", це написати докладно й педантично звіт зо свого перебування за кордоном, додавши до того чималу дозу патріотичного героїзму, виссаного з пальця, як це звичайно там водиться, і цим збагатити відомості К.Ґ.Б. про різні їм цікаві справи, а в тому і, можливо на першому місці, відомості про українську еміграцію в діяспорі. Поповнивши цим самогубство Демонтовича і Бера на довший час. І не здобувши фактично нічого.
А як Тичина? З такого єлейно віруючого в церкву та потрапити без пересядки в блюзнірського її запереченця. О, Тичина! Це питання. Мені інколи здавалося, казав Любченко, що внутрішньо він ні в чому не змінився. Його лиш дуже злякано. Його застрашено і, як зайця, загіпнотизовано Приголомшено. Зацицькано бляшками і тутулами. Любченко оповів, як одного разу, на Новий рік, йому з одним колегою, прийшла думка набрати зерна і рано-раненько піти до Тичини "посівати". На слова "сію, сію — посіваю, щастя й радости бажаю", Тичина розплакався, як дитина. Але враз схаменувся. Товариші! З цим жартувати не можна. Це в'яжеться з культом, — казав він перестрашено. — Це старий, народний звичай... — пробували йому перечити, але він не давався: — Ні, ні, ні! Ви знаєте. Ви добре знаєте!
І я майже знав, що ця моя поїздка в ті простори була останньою. Було ще рано підводити підсумки, але вглиблюватися в своє життя і шукати там причин свого приречення, було прикметою мого думання. І коли причини зважувались і оцінювались, я був часто вдоволений. Я міг себе висловити. Мені відібрано землю моїх предків, але не позбавлено права голосу. І я не мовчав. Може колись, і десь, і хтось це буде чути. Вибачте. Я переконаний, що буде чути.
У такий час люди мають нахил до філософії. Як і всі, Голод питав, що буде з нами далі. Це питання раз-ураз повторялося, але справжньої відповіді не було. Що буде далі? Земля крутиться, скінчиться цей рік — настане інший. Одного разу ця війна скінчиться і люди, що це виживуть, будуть жити далі. Одні будуть зватися переможцями, а інші переможеними. Ми не належимо ні до тих, ні до інших. Ми займали на цьому форумі особливе місце, ми мали своє завдання, ми змагалися за нього, і віддано, і чесно, і це завдання на цьому не скінчилося. Наше особливе місце залишається за нами далі. Без огляду на час, на місце, на умови.
Але куди мав вдатися такий непоправний самітник, варнак і маверик, як моя особа? Не було вибору. Для неї всі мости в Україну спалені. Залишилась тільки одна дорога — на захід. І з цим не було вагання. Не зідхалося і не плакалось. Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати у всі кінці світу. Україна Сталінського крою не була для мене вгодним під сонцем місцем.