На диво, мій особистий досвід з сучасною українською літературою останнім часом був переважно позит��вним. Якщо до рідної класики неприязнь прищепила школа, то до нових творів виробилося певне стереотипне уявлення як до «постмодерністських описів тяжкого життя братків у спальних районах в 90их». Я не стану заперечувати художньої цінності подібних творів, врешті решт, то лише мій обмежений досвід, однак склалося враження, що сучасні автори намагаються усіма силами написати «наступний Великий Український Роман» - щось глибоке, філософське і на злобу дня. Мені ж, натомість, хотілося чогось більш… жанрового. Куди ділися детективи, триллери, горрори, пригоди та фентезі? Чи були вони? Чи є?
Насправді, є. Сюрприз, одначе приємний.
Одним з творів, які я запримітив свого часу під час візиту до книгарні був «Цепелін до Києва». Альтернативна історія? Стімпанк? Детективи? Звучить багатообіцяюче, чи не так?
Яким же було моє розчарування.
Перш ніж я поділюся з вами цим розчаруванням, я зобов’язаний віддати належне тим елементам «Цепеліна», що працюють. Технологічні відмінності між нашим світом та альтернативним були достатньо цікавими, як і описи роботи на обчислювальних машинах. Я нічого не зрозумів, однак одразу видно, що Ігор Сілівра дослідив питання і знає свою справу. Приємно також відмітити, що за основу суспільно-політичного устрою альтернативної України взято Винниченківський соціалізм – на мою думку, роль лівих в українській революції 1917 року несправедливо ігнорують чи зневажливо нівелюють. Втім навіть з цими позитивними речами не усе так однозначно, але про це пізніше.
Перш за все, проза, якою написаний «Цепелін», на мою думку, дуже слабка. Оформлення тексту шкутильгає – відсутність абзаців та інших способів надання йому хоч якогось ритму сильно ускладнює сприйняття. Іноді діалоги оформлені звично для української мови, через пряму мову, а потім – на тій же сторінці – вони оформлюються як у англомовному тексті, як цитата.
Сама історія структурована неймовірно дивно. Цікаві сцени, як от допити підозрюваного, де герой на підставі власних спостережень змушує того видати себе, пересказані від другої особи після того як вони відбулися. Тим часом менш важливі події, як от поїздка Юлі додому чи уся епопея зі сватанням, мають присвячені ним цілі розділи. Після того як розділ з точки зору одного персонажа закінчується, оповідання відкочується назад аби розказати, що у цей час робили інші персонажі, так, наче у автора не вистачало матеріалу на 384 сторінки. Не допомагає й те, що у творі начисто відсутнє хоч якесь нагнітання, інтрига чи саспенс. Події не розгортаються у причинно-наслідковій послідовності – вони просто відбуваються, одна за одною, з абсолютно однаковим емоційним навантаженням.
Мало того, що текст поганий, сама історія, яку цей текст передає, здається не може визначитися, що вона і про що. У цьому творі відбувається стільки усього і, в той же час, коли я намагаюся скласти до купи цільний наратив, я не можу. Крім того, мало що з того, що відбулося у цьому творі має хоч якусь вагу. Ось приклад. Усі мабуть чули про «рушницю Чехова», так? У цьому творі така рушниця одна і використана страшенно буквально. Десь серед перших розділів нам представляють якусь ультраправу групу. Далі вони зникають сторінок на 250 і з’являються під кінець зі спробою державного перевороту. Рушницю підвісили у першому акті – рушниця вистрілила у третьому. І увесь цей підсюжет ніяк не пояснений і може бути вирізаний з твору практично без наслідків.
Про персонажів сказати нічого – вони картонні й практично ідентичні. Ні мовою, ні поведінкою вони не відрізняються. Що у кожного з них за душею – я не знаю. Мотивація, цілі, цінності? Якщо сильно подумати, я напевне можу пригадати щось про Юрка, однак навіщо, якщо він, як і решта головних героїв, є страшенно нудними. І якщо чоловічі персонажі – просто картон, то жіночі – це огидно стереотипний картон. Сексизм у цьому творі печерний, аж читати гидко з цим обсягом об’єктивації і дегуманізації практично усіх жіночих персонажів. У «Цепеліні» усі жінки – коханки або наречені. Їх цікавить як би то знайти собі чоловіка, як скласти враження на чоловіка, нагодувати чоловіка сніданком у ліжко, будучи вдягненою у його сорочку після сексу, а також – як виглядати гарніше перед іншими жінками, бо «жінки завжди оцінюють одне одну». Практично кожна жінка залучена так чи інакше у романтичні стосунки з один з чоловічих персонажів і, як можна здогадатися, усі ці стосунки цікаві настільки, наскільки цього можна очікувати від стосунків двох картонних трафаретів.
Раніше я згадав, що світ «Цепеліна» є достатньо цікавим. Так от, цього майже немає у самому творі. Експозиція та описи технологій припорошують наратив, але доволі тонким шаром і описи світу недостатньо живописні аби передати мені ці ідеї. Переважна більшість фактів про світ зібрано у частині Post Scriprum. Тобто аби зрозуміти, як функціонує цей світ, вам варто зайти на маленьку тематичну Вікі після самого твору. Крім того, який сенс акцентувати раз за разом увагу на тому, що це «соціалістична» Україна, якщо ми за увесь твір не бачимо реальної перспективи «робітничого класу» і більшість часу проводимо серед олігархів – чи то, «магнатів»? О, класно, то я повинен симпатизувати альтернативній версії Ріната Ахметова? Ні, дякую.
Чимало моєї критики може бути адресовано у продовженнях. Проблема лиш у тому, що читання «Цепелін до Києва» було для мене настільки виснажливим досвідом, що я просто не хочу читати продовження.
Моє розчарування безмежне і мій день зіпсований. Сподіваюся, що ця негативна рецензія не виглядатиме як напад на автора, якому я мушу віддати належне – він видав трилогію науково-фантастичних книг в Україні та про Україну. Бути автором – це невдячна справа у наших реаліях і те, що люди продовжують писати і видавати свої твори варте лише поваги. Я радий за кожного, кому сподобався «Цепелін до Києва» і навіть трохи заздрю – ви знайшли свою класну сучасну жанрову українську літературу.
Щодо мене – то я продовжу шукати.