Київ-86

by Markiyan Kamysh

Після аварії на ЧАЕС у 1986 році тотальне відселення мешканців Києва – столиці України і міста-мільйонника, було цілком реальним сценарієм. Як в цьому випадку могли розвиватися події, автор уявив у романі «Київ-86». Через 30 років після аварії провідник-«сталкер» веде японських туристів до заповітної мети – покинутого Києва, який мріють побачити всі мандрівники на планеті, але наважуються лише одиниці. Ця книга – гарячий поцілунок літа в місті, яке ми могли втратити. In Ukrainian -- try free sample first to be sure that you can read Cyrillic. #маркіянкамиш

154 pages, Kindle Edition

Published March 22, 2016

About the author

See also Маркіян Камиш

Markiyan Kamysh (1988) is representing the Chernobyl underground in literature. Since 2010, he has been illegally investigating the Chernobyl Exclusion Zone. He has made a lot of expeditions behind the barbed wire and illegally lived in the Zone.

Reviews

[Анастасія ꒰⁠⑅⁠ᵕ⁠༚⁠ᵕ⁠꒱⁠˖⁠♡ · Rating 1 out of 5]

Може комусь це і сподобається, але мені ні. І що за звичка використовувати реальні діагнози з метою принизити людину, ЦЕ НЕ ОК. Головний герой підбісив тим, що знав як аж хуйова ідея лізти в ті дербі, але ж ні, вони полізли і так отримали, що один вмер. А ще підбішувала постійна згадка про порно, я очікувала про ЧАЕС та Київ почитати, а тут це.

[Olga · Rating 3 out of 5]

Насамперед відмічу гарну мову, красиві описи, швидко занурюєшся в атмосферу закинутого Міста. Пригоди мені не зайшли. Головний герой трохи дратував своєю адреналіновою романтикою та нелогічним нехтуванням безпекою. Оформляндію читатиму.

[Halina Hetman · Rating 3 out of 5]

Це було... незвично. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС були евакуйовані не тільки Прип'ять та 30-ти кілометрова "зона відчуження", але й сам Київ. Україна здобуває незалежність наступного року, проте столиця назавжди залишається містом-привидом. Головний герой - гід-нелегал, який з великим ризиком для життя влаштовує там екскурсії для заможних екстремалів. Чергова подорож обертається зовсім не так, як він очікував.
Написано дуже проникливо, коли читаєш не виникає сумніву в можливості такого сценарію. Сюжет доволі жорсткий: тут і вбивства, і секс, і вживання наркотиків в Софії Київський, проте все доволі органічно. Мова поетична, деякі місця хотілося підкреслювати, щоб повертатися до них. Автор вживає багато образних виразів, які, нажаль, іноді повторюються, тож не зайвою була б щільніша редакторська робота.
Деякі моменти мені здалися нелогічними: дикі тварини, яких випустили з зоопарку і вони вільно живуть у закинутому місті - топ. Це те, що я й хотіла побачити в такій книзі. Дайте ще. Але чому головний герой ставиться до цього так... спокійно? Він ніби боїться тигрів, але не вживає жодних заходів безпеки. Каже, що вовки заходять у закинуті будівлі, а рисі живуть у підвалах, але ніяк не перевіряє квартири та будинки, в які завалюється відпочити з туристами, на наявність звірів. Леви ходять вулицями міста - але як вони адаптувалися до клімату української півночі? Як не вимерли за стільки років під снігами, через які головний герой ледь-ледь виходить з дому взимку? Він сіпається, коли чує поряд рись (і може розрізнити її за звучанням), але просто біжить від неї без якогось плану виживання. Взагалі його ставлення до виживання досить дивне. Він водить екскурсії по супер-небезпечним місцям 15 (!) років, по всьому місту в нього сховані аптечки, але він не вміє ними користуватися і відкрито каже, що не ходив на курси першої допомоги. Чому? Бо раніше нічого поганого не траплялося. Ну, окрім того разу коли тигр обнюхував його мотоцикл, і ще того разу коли його побили, роздягли та пограбували мародери. А так нічого поганого. Це такий пост-травматичний селф-харм, створювати небезпечні ситуації власним недбальством? Чи автор переймався що з вмінням оказати першу допомогу вдалося б врятувати Наокі, тож не було б трагічного закінчення з Ікумі, в яку закохався? А сам Наокі і його дівчина, такі досвідчені екстремали, які бували в країнах де бушують громадянські війни, теж не знають що робити з кульовим пораненням? Дуже дивно. Але найдивнішим є те, що головний герой - єдиний на весь Київ екскурсовод. Одинокий, унікальний, зовсім не такий як інші - мародери, бракон'єри та всякі покидьки, що там шастають. Останній киянин. Нікому-бо з майже трьох мільйонів (на 1986 рік) киян і жителів міста в цьому всесвіті не прийшло в голову заробляти в цей найлогічніший спосіб в улюбленому місті. Тільки ГГ, про що він навіть патосно скаржиться.
Також трохи скомканим був кінець: так довго вони йшли до Києва, потім по Києву, потім тікали, встрягали в купу пригод, щоб наприкінці просто... забратися звідти на машині за півсторінки з мінімумом описів??
Але в цілому мені сподобалося. Я не могла відірватися від тексту (він доволі короткий, тож проковтнула швиденько). Була б рада чомусь іще про цих героїв та цей світ, і взагалі я зрозуміла що хочу читати більше української альтернативної історії.

[Alena · Rating 2 out of 5]

Зірок всього 2 - за цікаву ідею і за гарні епітети в тексті. Задоволення не отримала, кінцівка взагалі дивна...

[Kate · Rating 3 out of 5]

Двоякі враження залишила книга. З одного боку я бачу величезний потенціал - цікава ідея, гарна мова, прекрасні описи закинутого міста, де хазяйнують мародери та дикі тварини. З іншого - автору чогось не вистачило для того, щоб повністю його реалізувати. Не скажу, що хисту, скоріше досвіду.
Об'єм в сто п'ятдесят сторінок якийсь незрозумілий. Можна було б викинути трохи роздумів і рефлексій головного героя, скоротити все до сотні сторінок і вийшло б цілком нормальне оповідання.
Або ж ввести діалоги, розкрити через них японських туристів, які для читача відрізняються від мародерів, що час від часу зустрічаються персонажам на шляху, тільки тим, що мають імена, приділити трошки більше уваги тому, які заходи безпеки потрібно було вживати, щоб вберегтись від хижаків чи радіації. Словом, додати ще сторінок сто, до розміру повноцінного роману, щоб читач міг краще зрозуміти світ та героїв. Тоді і трагічний фінал спрацював би краще.
А в такому вигляді це 2,5. Тільки за ідею та описи покинутого Києва.

[Natalya Misyuk · Rating 3 out of 5]

Мені дуже сподобалася «Оформляндія» — книжка, з якої почалося моє знайомство з творчістю Маркіяна Камиша. У пошуках «добавки» або, якщо хочете, наступної дози чи то чтива, чи то радіації, я взялася читати його ж «Київ-86».

Ідея книжки цікава: що, якби в зоні відчуження після аварії на атомній електростанції опинилися не тільки Прип’ять і Чорнобиль, а ще й Київ?.. Такий сценарій на момент трагедії, гадаю, здавався цілком імовірним. Книжка «Київ-86» — це, фактично, український постапокаліпсис. Панорами уявного Києва, у якому природа поступово поглинає бетон і пам’ятки старовини. Під тихий, але безжальний акомпанемент високого радіаційного фону.

Втім, загалом твір мені сподобався менше, ніж «Оформляндія». Значно менше. На її тлі здався дещо картонним. Читала і все думала, що вигадувати й фантазувати на цій планеті — справа марна (мене теж стосується), адже реальність постійно генерує набагато вражаючіші сценарії.

Але чи отримала я свою дозу? Частково — так. Автор знову потішив мене стилем. Невимушеним. Без натужних спроб, які часто помічаю в інших, виклянчити в читача і літературної спільноти схвалення. Це так добре, приємно і помітно, коли в центрі уваги письменника — сама творчість. Також знову подобається знання справи й описи радіаційних пейзажів, логіки туристів і сталкерів.

Чого мені бракувало, так це зв’язку. Власне, гадаю, його відсутність і дала ефект «картонності». Річ у тім, що в головного героя немає вподобань і прив’язаності до певних об’єктів в описаному Києві. Що дуже відрізняє його від головного героя «Оформляндії», який ділив речі на «баяни» і не «баяни», а також побивався за втраченою трубою. Чомусь у цій книжці місто як таке нічого не значить для героя — і це робить історію «несправжньою». Я хотіла, але не змогла повірити в намальований постапокаліптичний Київ.

Я думала про те, чи оцю «картонність» можна вважати художнім засобом. Авторським прийомом, щоб передати атмосферу руйнації. Вирішила, що все ж ні. Тому що зруйнувати можна тільки збудоване. І щоб руйнація була ефектною, попередня конструкція має бути величною і її має бути шкода. Намальований Київ у цій книжці герою не жаль — він сприймає його відсторонено, як просто контейнер для постапокаліптичного вмісту, — і тому мені разом з ним, як читачці, не жаль міста теж. Хоча мало б бути. Ми ж читаємо, щоб зануритися і прожити. Так же? Але ні. У цій книжці Київ - це не померлий організм. Не пам’ять. Не спогад. Не загублене життя. А просто один з варіантів фотошпалер.

Але знаєте що? Все ж справжність стилю підкуповує. Можливість подорожі у світ, куди мені не потрапити ніяк інакше, — теж. І тому я вже читаю наступну книжку автора.

А що робити вам? Читати чи не читати «Київ-86»? Як перший із творів автора — я б казала ні. Як ще один, якщо сподобалися інші, — я б казала так. І знову скажу, що я дуже рада, що серед українців є хтось, хто працює з темою ЧАЕС. Хтось має, правильно ж?

[Дар‘я Артамонова · Rating 3 out of 5]

Автор пропонує уявити, що у 1986 році Чорнобильська катастрофа зробила своє темне діло і призвела до ще більшої біди - велика кількість міст на півночі нашої країни, у тому числі і Київ стали непридатними для життя.

Люди вимушені були покинути власні домівки, переїхати в інші міста та почати життя з нуля…хоча ще день тому вони мріяли, планували майбутнє та насолоджувалися тим, що мали!

Сучасні дні. Київ. Саме в столицю тягне мандрівників з усього світу, які хочуть на власні очі побачити результати Чорнобильської катастрофи. Прогулятися містом, яке ще 30 років тому було наче великий вулик, але сьогодні тут хащі, мародери, розбійники та дикі тварини з місцевого зоопарку, яким вдалося вижити.

Чи зможе, на перший погляд, звичайна мандрівка неживим містом завершитися згідно з планом?

Не скажу, що було дуже цікаво, але непогано та захопливо. Гарні описи Києва, цікаві роздуми головного героя про втрату свого рідного міста, що сьогодні є дуже актуальним для багатьох українців… на превеликий жаль!

Проте мені не вистачило динаміки… хотілося більше екшену, більше активних подій та небезпеки…