What do you think?
Rate this book
Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою. Що таке "Молода Муза"?
Постать Михайла Рудницького є знаковою для української культури ХХ-го століття, передусім для літературної критики. Великий талант обсерватора, тонкого аналітика поєднався у нього з колосальною ерудицією, жвавістю творчої натури.
До збірки увійшли дві найкращі теоретичні праці автора – "Від Мирного до Хвильового" (1936) і "Між ідеєю і формою" (1932) та стаття "Що таке "Молода Муза"?" (1937). Сумарно ці студії дають широке трактування питань естетики художньої літератури, поетики тексту, проблем творчости та особливостей українського літературного модернізму. Невимушена легкість стилю, вміння побачити в дрібному глобальне, інтелектуальна вигостреність письма, дотепність, европейський культурний світогляд – усе це забезпечує доробкові М. Рудницького непроминальну актуальність і потужну збуджувальну енергетику естетичної думки, що робить його студії класикою теорії літератури в українській літературі.
До збірки увійшли дві найкращі теоретичні праці автора – "Від Мирного до Хвильового" (1936) і "Між ідеєю і формою" (1932) та стаття "Що таке "Молода Муза"?" (1937). Сумарно ці студії дають широке трактування питань естетики художньої літератури, поетики тексту, проблем творчости та особливостей українського літературного модернізму. Невимушена легкість стилю, вміння побачити в дрібному глобальне, інтелектуальна вигостреність письма, дотепність, европейський культурний світогляд – усе це забезпечує доробкові М. Рудницького непроминальну актуальність і потужну збуджувальну енергетику естетичної думки, що робить його студії класикою теорії літератури в українській літературі.
- GenresUkraine
502 pages, Paperback
Published January 1, 2009
1 person is currently reading
11 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
July 25, 2024
Червень 2023
Я прочитав тільки «Від Мирного до Хвильового», бо це єдине, що можна знайти онлайн. Самої книги я так ніде і не знайшов. І дуже цікаво було б ознайомитися з іншими роботами Михайла Рудницького. А тепер до самого огляду.
Відносно недавно я для себе відкрив літературну критику (роботою Ігоря Костецького «Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина»). І хочу відзначити, що відкриваючи все нові та нові маловідомі сторінки української культури (бо все більше і більше маємо доступу до скасованих робіт, що видавалися у 20х, 30х та в еміграції), я росту і як особистість і як українець разом з цими відкриттями.
Сім'я Рудницьких є знаковою, бо їхні імена пов'язані з розвитком та становленням модерної української культури. Іван Лисяк-Рудницький — фундатор модерних історичних студій, Антон Рудницький — фундатор модерної композиції, Мілена Рудницька — громадська діячка та сподвижниця феміністичного руху, Михайло Рудницький — визначний критик, який у своїй праці переосмислює початки нашої літератури.
Робота складається з трьох частин. В першій частині Рудницький дає своє розуміння «а хто є митець?», яка доля митця-письменника і що саме не так з канонічним образом, який ми (як на мене, досі) маємо у масовій свідомості. Неймовірної глибини погляд з історично-критичним підходом та оглядом. Рудницький протиставляє художника та філософа, де, каже він, роля першого — творити світ образів, переживань, а роля другого — світ суспільно-політичних ідей. Рудницький наголошує, що література — це світ уяви.
«Нема сумніву, що найвищий письменник — той, що вміє поєднати із новиною форми й почувань нові суспільні й фільософічні ідеї. Ще більше: тільки завдяки новим ідеям повстають твори, що залишаються придорожніми стовпами на шляху письменства. Великий письменник відчуває живіше, ніж усі інші члени громадянства хвилювання настроїв, що віщують нові переміни, він випереджує своїми творами неодну велику ідею, що мусить чекати, аж викристалізується у громадській боротьбі — боротьбі законів, кляс, партій, звичаїв, соціяльних пристрастей і моральних ідей. Ніхто не заперечить, що найсильніший вплив на громадянство мають письменники, які дають твори, надихані сучасними
загальними ідеями: суспільними, моральними, релігійними, і що таких письменників хотіли б ми мати якнайбільше.»
Драматичним моментом розвитку нашої літератури є те, що письменники замінили філософів, намагалися замінити, в умовах ідейного вакууму, наші письменники перебільшили ролю ідей незалежного від того, який зміст діставали ідеї в літературному творі. Психологічна складова твору часто сходила на другий план під напором міркувань.
За умов, коли Україна була відрізана від світової літератури, письменники створили щось унікальне, але це не можна повною мірою назвати ні художньою літературою, ні філософськими працями. Рудницький показує, як наша література ХІХ початку XX століття є бідною на образи та бідною на сенси, на ідеї. І як дуже часто наші письменники, коли їм бракувало уяви, зверталися до суспільних тем, точніше виключно одної теми — життя села в умовах царату, ігноруючи свій власний світ — світ особистості.
У цьому Рудницький повторює тезу Драгоманова, «яка була ясна, як ясний був його ум: хочете стати европейською нацією — мусите пізнавати европейські нації й подбати за те, щоб вони вас пізнали. Хочете національної незалежности та свобідного розвитку своєї культури — мусите засобами принятими в тих народів, що можуть рішати про ті справи, показати їм та, доказати, що вам належиться це право.» І у одному своєму фундаментальному засобі — зображенні складного внутрішнього психологічного образу, що відображає світ самого автора — в цьому засобі наша література бідна.
Та для Рудницького це не є нічим іншим, а як приводом показати цю бідноту у всій глибині та деталях, доносячи читачу думку, що там де недопрацьовують письменники мають простір крити. Кожен великий письменник потребує свого великого критика. Рудницький беззаперечно є одним із них — знаковою постаттю української літературної критики.
Що цікаво, так це те, як Рудницький говорить про Шевченка, він ставить його зовсім на окреме місце, виносить за огляд і фіксує нашу апріорну субʼєктивність у будь-яких спробах осмислити його, саме із-за тої месіанської ролі яку він відіграє в українській ідентичності. Кожен та кожна із нас — це Шевченко, а як би людина не прагнула дати власний обʼєктивний огляд особистості — в тому завжди буде субʼєктивна складова.
«Треба бути геніяльним мистцем, як Шевченко, щоб поєднати безпосередню наївність лірика, із суспільними гаслами, апострофами і покликами. Становище Шевченка в нашій літературі таке вийняткове, що навіть не слід брати його як міру оцінки. Його сполука народньої поезії з індивідуальною творчістю — твір таксамо рідкий, як поема його життя, де удари долі чергувались із хвилинами свобідного пориву, непередбаченими і непереможними, мов усміхи щастя. Його зневіра та, віра, розпука, та надія, молитва, та хула промовляють до нас тільки у звязку з його життям, якого не зможеш наслідувати. Якже ж наслідувати його талант? Ніхто не знає, завдяки яким спонукам доходить він, як кожний геніяльний мистець, до найкращих своїх творів. — Зате нема смішніших наслідувань, як плоди підо впливом геніяльних мистців, саме тут du sublime au ridicule il n'y a qu'un pas.»
Правдивої величини Шевченка та його приблизно вірного духового образу не побачимо раніше, заки не займуться ним европейські критики.
Досі Шевченко зовсім невідомий в европейських літературах, коли не вчисляти до них російської. Все, що про нього написали німецькою, англійською чи шведською мовою залишається на межі звичайної популярної інформації, що кане як крапля в океані води. Коли за рік чи десять появиться різними мовами хоча би по 10 книжок, складених, виданих чи спонуканих заходами наших земляків. то справа не зміниться ні трохи.
Великий поет потребує великого критика, таксамо, як потребує його інтеліґентна кляса великого народу.
Пояснити причини, чому досі Шевченко не найшов такого критика в Европі, можна дуже коротко. Раз на 50 літ родиться в Европі критик такий як ось Брандес, що знає сім-вісім мов; не є це звичайно ні француз, ні англієць, ні італієць, ні еспанець, навіть не німець; кожний із них мусить спершу вивчити тих пять; наша, мова має мало даних, щоб прийшла, після них на чергу бодай на, 8-ому місці. А оцінити чужинного поета, не розуміючи краси
його мови в усіх нюянсах — надаремна спроба.
Є всі дані сподіватися, що одного дня відкриє світові Шевченка, якийсь великий письменник, який навчиться випадково нашої мови, як неодин уже пізнав іще екзотичніші, відкриті на дальших від нашої закутинах щораз тіснішої землі. А до того часу мусимо з Шевченком давати собі самі раду.»
Майже 90 років тому Рудницький написав це, і на мою тиху думку це й досі є актуальним, Шевченка досі не знайшов свій великий критик.
Друга частина праці власне і є огляд тих письменників та поетів за яких взялося нам розказати перо Рудницького. Тут немає таких імен як Павло Тичина, чи Микола Бажан і, на мою думку, автор нас більш знайомить саме з галицькими мистцями, по-особливому чарують портрети від вражень особистих знайомств. Огляд починається Мирним та закінчується Хвильовим, як можна здогадатися з назви праці.
Щодо революційного романтика, то ніде ще я не зустрічав такого незаскарублого огляду його мистецької спадщини. Рудницький закінчує так: «Важко уявити собі в европейській літературі письменника, який, знаючи так слабо літературну мову, як Хвильовий, і пишучи таким жаргоном, міг би проявити такий поетичний порив, таке почуття стилю і мати такий вплив на інших.»
Третя частина, фінальна, має назву «Нова доба — нова література». Це там де Рудницький передає дух епохи і якій він тоді жив та творив свою працю. Дуже помітно, як, живучи у Львові, мало йому тоді було відомо про Наддніпрянську Україну. Ця робота я свідком 20х та 30х, років, як не було б дивно, на мою думку, найменш нам відомих та зрозумілих і тому вона набирає ще більше ваги. Адже, багато з того, що ми знаємо про цей час є досі поглядом з боку, як, наприклад термін «Розстріляне відродження», що був викарбуваний польською еміграцію, а саме Єжи Ґедройць в його паризькому часописі «Культура». І хоч це було результатом спільної роботи польської так української діаспори, це не притишує нашу потребу надалі досліджувати та обговорювати нашу спадщину модерної доби.
Липень 2024
протягом 2023го року полював за цією книгою, бо наскільки мені сподобався той огляд української літератури, даний Рудницький, що не міг встояти перед назвою «Між ідеєю та формою», що ж там? OLX мене врятував і текст перевершив всі мої очікування.
Коли б мене запитали на що більше всього це схоже, то те, про що і як пише у цій збірці ес��їв Рудницький дуже близько до збірки есеїв Сюзен Зонтаґ «Про фотографію», тільки про письменство, літературну критику та її місце у контексті інших мистецтв, кіно, музика, поезія. І це 1932 рік! І це про український контекст!
Зміст виглядає так
Михайло Рудницький був ліберальних поглядів, критик, що обстоював абсолютну свободу мистця. Рудницький демонструє глибоку обізнаність західної літератури та європейського мистецтва. Це дає йому легкість наводити приклади, відверто та влучно говорити про хиби тогочасного українського писемства (деякі з них знайомі і сьогодні як то месіанські бажання деяких наших митців) і не менш вміло він може навести приклади української літератури і того в ній, що є гарним та прекрасним.
Окрім цього величезна частина есею це є мистецька теорія, грунтовна, комплексна та пізнавальна. Для мене це унікальний текст, бо я маю відчуття того, що став краще розумітися на літературі та творчості і у мистецтві загалом. Я тепер володію слова якими я можу краще і точніше описати, що думаю і що відчуваю. Позалишав на goodreads купу цитат.
Дуже дивує, що останнє видання його робіт власне і було у 2009 році. Більше нічого і ніде. В інтернеті неможливо знайти його робіт. Відчуваю неймовірну радість, що зміг дістати цей текст. Обов'язково перечитаю знову.
Я прочитав тільки «Від Мирного до Хвильового», бо це єдине, що можна знайти онлайн. Самої книги я так ніде і не знайшов. І дуже цікаво було б ознайомитися з іншими роботами Михайла Рудницького. А тепер до самого огляду.
Відносно недавно я для себе відкрив літературну критику (роботою Ігоря Костецького «Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина»). І хочу відзначити, що відкриваючи все нові та нові маловідомі сторінки української культури (бо все більше і більше маємо доступу до скасованих робіт, що видавалися у 20х, 30х та в еміграції), я росту і як особистість і як українець разом з цими відкриттями.
Сім'я Рудницьких є знаковою, бо їхні імена пов'язані з розвитком та становленням модерної української культури. Іван Лисяк-Рудницький — фундатор модерних історичних студій, Антон Рудницький — фундатор модерної композиції, Мілена Рудницька — громадська діячка та сподвижниця феміністичного руху, Михайло Рудницький — визначний критик, який у своїй праці переосмислює початки нашої літератури.
Робота складається з трьох частин. В першій частині Рудницький дає своє розуміння «а хто є митець?», яка доля митця-письменника і що саме не так з канонічним образом, який ми (як на мене, досі) маємо у масовій свідомості. Неймовірної глибини погляд з історично-критичним підходом та оглядом. Рудницький протиставляє художника та філософа, де, каже він, роля першого — творити світ образів, переживань, а роля другого — світ суспільно-політичних ідей. Рудницький наголошує, що література — це світ уяви.
«Нема сумніву, що найвищий письменник — той, що вміє поєднати із новиною форми й почувань нові суспільні й фільософічні ідеї. Ще більше: тільки завдяки новим ідеям повстають твори, що залишаються придорожніми стовпами на шляху письменства. Великий письменник відчуває живіше, ніж усі інші члени громадянства хвилювання настроїв, що віщують нові переміни, він випереджує своїми творами неодну велику ідею, що мусить чекати, аж викристалізується у громадській боротьбі — боротьбі законів, кляс, партій, звичаїв, соціяльних пристрастей і моральних ідей. Ніхто не заперечить, що найсильніший вплив на громадянство мають письменники, які дають твори, надихані сучасними
загальними ідеями: суспільними, моральними, релігійними, і що таких письменників хотіли б ми мати якнайбільше.»
Драматичним моментом розвитку нашої літератури є те, що письменники замінили філософів, намагалися замінити, в умовах ідейного вакууму, наші письменники перебільшили ролю ідей незалежного від того, який зміст діставали ідеї в літературному творі. Психологічна складова твору часто сходила на другий план під напором міркувань.
За умов, коли Україна була відрізана від світової літератури, письменники створили щось унікальне, але це не можна повною мірою назвати ні художньою літературою, ні філософськими працями. Рудницький показує, як наша література ХІХ початку XX століття є бідною на образи та бідною на сенси, на ідеї. І як дуже часто наші письменники, коли їм бракувало уяви, зверталися до суспільних тем, точніше виключно одної теми — життя села в умовах царату, ігноруючи свій власний світ — світ особистості.
У цьому Рудницький повторює тезу Драгоманова, «яка була ясна, як ясний був його ум: хочете стати европейською нацією — мусите пізнавати европейські нації й подбати за те, щоб вони вас пізнали. Хочете національної незалежности та свобідного розвитку своєї культури — мусите засобами принятими в тих народів, що можуть рішати про ті справи, показати їм та, доказати, що вам належиться це право.» І у одному своєму фундаментальному засобі — зображенні складного внутрішнього психологічного образу, що відображає світ самого автора — в цьому засобі наша література бідна.
Та для Рудницького це не є нічим іншим, а як приводом показати цю бідноту у всій глибині та деталях, доносячи читачу думку, що там де недопрацьовують письменники мають простір крити. Кожен великий письменник потребує свого великого критика. Рудницький беззаперечно є одним із них — знаковою постаттю української літературної критики.
Що цікаво, так це те, як Рудницький говорить про Шевченка, він ставить його зовсім на окреме місце, виносить за огляд і фіксує нашу апріорну субʼєктивність у будь-яких спробах осмислити його, саме із-за тої месіанської ролі яку він відіграє в українській ідентичності. Кожен та кожна із нас — це Шевченко, а як би людина не прагнула дати власний обʼєктивний огляд особистості — в тому завжди буде субʼєктивна складова.
«Треба бути геніяльним мистцем, як Шевченко, щоб поєднати безпосередню наївність лірика, із суспільними гаслами, апострофами і покликами. Становище Шевченка в нашій літературі таке вийняткове, що навіть не слід брати його як міру оцінки. Його сполука народньої поезії з індивідуальною творчістю — твір таксамо рідкий, як поема його життя, де удари долі чергувались із хвилинами свобідного пориву, непередбаченими і непереможними, мов усміхи щастя. Його зневіра та, віра, розпука, та надія, молитва, та хула промовляють до нас тільки у звязку з його життям, якого не зможеш наслідувати. Якже ж наслідувати його талант? Ніхто не знає, завдяки яким спонукам доходить він, як кожний геніяльний мистець, до найкращих своїх творів. — Зате нема смішніших наслідувань, як плоди підо впливом геніяльних мистців, саме тут du sublime au ridicule il n'y a qu'un pas.»
Правдивої величини Шевченка та його приблизно вірного духового образу не побачимо раніше, заки не займуться ним европейські критики.
Досі Шевченко зовсім невідомий в европейських літературах, коли не вчисляти до них російської. Все, що про нього написали німецькою, англійською чи шведською мовою залишається на межі звичайної популярної інформації, що кане як крапля в океані води. Коли за рік чи десять появиться різними мовами хоча би по 10 книжок, складених, виданих чи спонуканих заходами наших земляків. то справа не зміниться ні трохи.
Великий поет потребує великого критика, таксамо, як потребує його інтеліґентна кляса великого народу.
Пояснити причини, чому досі Шевченко не найшов такого критика в Европі, можна дуже коротко. Раз на 50 літ родиться в Европі критик такий як ось Брандес, що знає сім-вісім мов; не є це звичайно ні француз, ні англієць, ні італієць, ні еспанець, навіть не німець; кожний із них мусить спершу вивчити тих пять; наша, мова має мало даних, щоб прийшла, після них на чергу бодай на, 8-ому місці. А оцінити чужинного поета, не розуміючи краси
його мови в усіх нюянсах — надаремна спроба.
Є всі дані сподіватися, що одного дня відкриє світові Шевченка, якийсь великий письменник, який навчиться випадково нашої мови, як неодин уже пізнав іще екзотичніші, відкриті на дальших від нашої закутинах щораз тіснішої землі. А до того часу мусимо з Шевченком давати собі самі раду.»
Майже 90 років тому Рудницький написав це, і на мою тиху думку це й досі є актуальним, Шевченка досі не знайшов свій великий критик.
Друга частина праці власне і є огляд тих письменників та поетів за яких взялося нам розказати перо Рудницького. Тут немає таких імен як Павло Тичина, чи Микола Бажан і, на мою думку, автор нас більш знайомить саме з галицькими мистцями, по-особливому чарують портрети від вражень особистих знайомств. Огляд починається Мирним та закінчується Хвильовим, як можна здогадатися з назви праці.
Щодо революційного романтика, то ніде ще я не зустрічав такого незаскарублого огляду його мистецької спадщини. Рудницький закінчує так: «Важко уявити собі в европейській літературі письменника, який, знаючи так слабо літературну мову, як Хвильовий, і пишучи таким жаргоном, міг би проявити такий поетичний порив, таке почуття стилю і мати такий вплив на інших.»
Третя частина, фінальна, має назву «Нова доба — нова література». Це там де Рудницький передає дух епохи і якій він тоді жив та творив свою працю. Дуже помітно, як, живучи у Львові, мало йому тоді було відомо про Наддніпрянську Україну. Ця робота я свідком 20х та 30х, років, як не було б дивно, на мою думку, найменш нам відомих та зрозумілих і тому вона набирає ще більше ваги. Адже, багато з того, що ми знаємо про цей час є досі поглядом з боку, як, наприклад термін «Розстріляне відродження», що був викарбуваний польською еміграцію, а саме Єжи Ґедройць в його паризькому часописі «Культура». І хоч це було результатом спільної роботи польської так української діаспори, це не притишує нашу потребу надалі досліджувати та обговорювати нашу спадщину модерної доби.
Липень 2024
протягом 2023го року полював за цією книгою, бо наскільки мені сподобався той огляд української літератури, даний Рудницький, що не міг встояти перед назвою «Між ідеєю та формою», що ж там? OLX мене врятував і текст перевершив всі мої очікування.
Коли б мене запитали на що більше всього це схоже, то те, про що і як пише у цій збірці ес��їв Рудницький дуже близько до збірки есеїв Сюзен Зонтаґ «Про фотографію», тільки про письменство, літературну критику та її місце у контексті інших мистецтв, кіно, музика, поезія. І це 1932 рік! І це про український контекст!
Зміст виглядає так
Наш рівень дискусії
Вплив суспільних ідей
Різні духові потреби
Клопоти з ідеалами
Наші літературні взаємини
Між наукою й індивідуальністю
Теорія Тена
Маркс і література
Прагматичний критерій
Бергсонівська інтуіція
Ідея «праці» Бжозовського
Між словом і ділом
Естетика Кроче
Між ідеєю і формою
Ідея
Форма
Взаємини і сполуки
Критерій
Невпинний процес
Недоскази
Кіно - нове мистецтво
Примхи поезії
Геній і талант
Стружки
Примітки
Михайло Рудницький був ліберальних поглядів, критик, що обстоював абсолютну свободу мистця. Рудницький демонструє глибоку обізнаність західної літератури та європейського мистецтва. Це дає йому легкість наводити приклади, відверто та влучно говорити про хиби тогочасного українського писемства (деякі з них знайомі і сьогодні як то месіанські бажання деяких наших митців) і не менш вміло він може навести приклади української літератури і того в ній, що є гарним та прекрасним.
Окрім цього величезна частина есею це є мистецька теорія, грунтовна, комплексна та пізнавальна. Для мене це унікальний текст, бо я маю відчуття того, що став краще розумітися на літературі та творчості і у мистецтві загалом. Я тепер володію слова якими я можу краще і точніше описати, що думаю і що відчуваю. Позалишав на goodreads купу цитат.
Дуже дивує, що останнє видання його робіт власне і було у 2009 році. Більше нічого і ніде. В інтернеті неможливо знайти його робіт. Відчуваю неймовірну радість, що зміг дістати цей текст. Обов'язково перечитаю знову.
Displaying 1 of 1 review