Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії

by Mikołaj Grynberg, Міколай Ґринберґ, Олександр Бойченко (Translator)

«Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії» – це книжка про Голокост, але не безпосередній, а в другому поколінні. Її героями-оповідачами є народжені після війни діти поодиноких уцілілих в Європі євреїв. Нерідко ці діти довідувалися про те, що довелося пережити їхнім батькам, у дуже дорослому віці. Іноді лише після смерті батьків. Зазвичай вони погано розуміють значення таких слів, як вуйко й стрийко, тітка й кузина, бо для них це суто теоретичні поняття. Кожну з розказаних ними 24 історій можна розгорнути в роман. Проте Міколай Ґринберґ цього не робить – і читач отримує квінтесенцію долі людей, які, не зазнавши на власному досвіді нацистських переслідувань, усе одно виявилися враженими посттравматичним стресовим розладом.

Genres: Nonfiction, History, Holocaust, Polish Literature, Jewish, War, Favorites

304 pages, Hardcover

First published September 29, 2014

About the author

Mikołaj Grynberg (ur. 1966) – fotograf i pisarz, z wykształcenia psycholog. Jego zdjęcia były prezentowane niemal na całym świecie. Autor albumów Dużo kobiet (2009), Auschwitz – co ja tu robię? (2010) oraz Ocaleni z XX wieku (2012). Wydał zbiór rozmów Oskarżam Auschwitz. Opowieści rodzinne (2014), tom opowiadań Rejwach (2016) oraz wspomnienia żydowskich emigrantów 1968 Księga wyjścia (2018). Od lat zajmuje się problematyką i historią polskich Żydów w XX wieku. W całej swojej twórczości przyjmuje szczególną perspektywę dialogu, koncentrując się na spotkaniu z innymi, otwarciu na ich osobiste przeżycia i historie.

Reviews

[Paya · Rating 5 out of 5]

Czasem się zastanawiam, jakie funkcje pełni literatura, czym ona dla mnie jest, co mi daje, i jedną z najczęstszych odpowiedzi, których sobie udzielam, to to że literatura jest w moim życiu po to, bym wyszła poza własne doświadczenie i chociaż spróbowała stanąć obok doświadczenia, które nigdy nie będzie moje. W tej książce stajemy niekomfortowo blisko takiego innego doświadczenia, w świecie osób tych, których rodzice przeżyli Zagładę. W tych rozmowach często pojawia się pytanie, które zadają rozmówcy autorowi: „ale po co ta książka”, „dla kogo” i te pytania padają nie tyle jako wątpliwość, co stanowią wyrażenie niechęci, wrogość. Tak jak te emocje wprawiają czytelnika w ogromny dyskomfort, który mam nadzieję nie tylko mnie skłania do autorefleksji, tak też wprowadzają ogromnie potrzebną narrację o wściekłości, poczuciu niesprawiedliwości i braku zrozumienia. Przede wszystkim po to, by taki dyskurs mógł się pojawić publicznie, a może też, jak dobrze pójdzie, byśmy zweryfikowali to, co wiemy o sobie, o historii i ludziach, którzy tę historię niosą do dziś na swoich plecach.

[Introverticheart · Rating 5 out of 5]

Poruszający zbiór wywiadów z tzw. drugim pokoleniem - dziećmi Ocalałych z Holokaustu. Jest to opowieść o ludziach dziedziczących traumę, o depozytariuszach doświadczeń i pamięci swoich rodziców. Nie będę pierwszy ani ostatni który tak powie - jest to jedna z lepszych książek o Zagładzie.
Co zapamiętam najbardziej? Zapamiętam o dziedziczeniu pustki, przejmującej ciszy panującej w domach, depresji, permanentnym poczuciu winy.
I dwa cytaty:
"Być dzieckiem ocalonych to znaczy nigdy nie móc odciążyć swojego rodzica"
"Nasze domy z pozoru różne, ale koniec końców okazują się bardzo podobne"
Warto

[Данило Судин · Rating 5 out of 5]

Складна, виснажлива, але важлива та сильна книга

[Ірина Білоусова · Rating 4 out of 5]

Ця історія не має кінця. Після великої перемоги над нацизмом не сталося чуда і все, що було до цього розсіялось, як туман. Нацизм продовжував ранити людей і продовжує досі. Голокост ще тримав тих, кому ніби вдалось врятуватись.

Побачити як росли і виховувались діти тих євреїв, що пережили Голокост, дуже цінно. Це нагадує нам, що війна залишає глибокі сліди, що тягнуться довгими десятиліттями. Це наштовхує на думки що буде після нашої перемоги у війні. Що доведеться пережити українським дітям.

І що переживаємо ми. Адже в українській історії було стільки бід і травм, що ми точно якоюсь мірою можемо зрозуміти історії, описані в цій книзі.

[sasha ivashchenko · Rating 2 out of 5]

Мені вона не зайшла. Суб‘єктивно вважаю цю книгу сухою й без душі. Вона про дітей тих, хто «уціліли», пережили Голокост і вижили в концтаборах. Я дозволяю собі критикувати саму книгу та письмо автора, а не історії тих людей, які в ній подано, хоча б з огляду на те, що прочитала не одну книгу на цю тему. Вона не є художньою, можливо, саме це мене настільки відштовхнуло. Історії другого покоління жертв автор розповідає у вигляді, повторюся, сухого інтерв‘ю, без емоцій, коротко і зрозуміло. Та це мені й не сподобалося. Це моя суб‘єктивна думка, комусь книга може дійсно сподобатися, а я «страждала», дочитуючи її лише через те, що прочитала половину й пошкодувала про витрачений час.
Навіть сама назва мені не до вподоби, бо не відповідає повністю змісту книги. «Я звинувачую Аушвіц». У деяких історіях йде мова не лише про цей концтабір, тоді чому ж за пріоритет взято саме його назву? Щоб привернути увагу через його «славу»?
Не відчула я цю книгу, письмо автора до душі не припало. Так, окремі моменти жахали, як і в інших книгах про Голокост. Та навіть, якщо порівнювати з тими ж книгами Гізер Морріс, ця на щабель нижча.
Єдине, що я високо оцінила, це передмова перекладача з польської Олександра Бойченка.
Сумно, та не думаю, що радитиму комусь цю книгу.

[Anna · Rating 5 out of 5]

„Wszyscy myślą, że wyzwolenie to szczęście. Mają rację, ale wyzwolenie to też moment, kiedy się orientujesz, że jesteś sam i że nie ma już twojego świata. Nie ma nic i nikogo. Koniec. A ty żyjesz.”

Jedna z ważniejszych książek o Holokauście. Nic więcej tu dodawać nie trzeba. Ta książka sama mówi za siebie, takimi słowami, które stawiają ją w świetle tej najważniejszej.

[DomiCzytaPL · Rating 3 out of 5]

Przejmujące świadectwo tego, z czym borykały się dzieci ocalałych z Holocaustu. Historia podziałów, braku zaufania, strachu. Ważny tytuł.

[Kasia · Rating 5 out of 5]

Ksiazka o tesknocie i strachu. Ksiazka o zyciu pomimo...
Dobrze mi znany temat braku dziadkow i braku historii rodzinnej...jestem trzecim pokoleniem.

[Ira Vozna · Rating 5 out of 5]

Безперечно ви чули про Голокост раніше. Але чи знаєте, як жили люди, які уціліли після нього? Яким було життя їхніх дітей?
Автор публікує 24 інтерв’ю - із дітьми уцілілих. Вони вже жили у мирних країнах… але не завжди знали правду. Хтось знав про історію батьків з дитинства, хтось довідався вже після їхньої смерті. Але травма батьків вплинула на виховання дітей, на їхнє життя. Їх наприклад змушували доїдати до кінця, приховували, що вони євреї, лякали дітей порівняннями з табором. А тих хто після Голокосту переїхав у Ізраїль називали «милом».
Книга легко читається, через неї ви відкриєте для себе цілий шмат культури, історії і травми.

Травми, яку матиме нове покоління українців після цієї війни. І до того треба готуватись.

Щиро раджу почитати.

[Czytam Sercem · Rating 5 out of 5]

O ludziach oskarżających Auschwitz o życie w cieniu Zagłady. Dzieci Ocalałych mówią tu m.in. o swym poczuciu odpowiedzialności za rodziców, dorastaniu w domach wypełnionych milczeniem, tęsknocie za nieistniejącym żydowskim światem i tendencji do bagatelizowania własnych problemów w obliczu doświadczenia najbliższych. To również książka o postpamięci, choć termin ten nie pada explicite na jej kartach ani razu.

[Julia Hovzan · Rating 5 out of 5]

А й справді. Ми стількм чули і читали про тих, хто пережив Аушвіц. Але не задумувались як жилось дітям, які народились, в цих покалічених життям людей.

[przygodaliteracka · Rating 4 out of 5]

to było ciekawe, ale jakoś mną nie wstrząsnęło

[Ihor Vozniuk · Rating 5 out of 5]

Нетипова книга про Голокост.
Історії дітей і внуків вцілілих у Катастрофі.
Мені ця книга була насамперед про відповідальне батьківство. Про те, як зупинити свою травму на собі та не заставляти дітей страждати від неї.
Варто читати.

Вразила цитата: "Тиша агресивніша за словесне насильство".

[Weronika · Rating 5 out of 5]

Zgadzam się ze stwierdzeniem, że to jedna z najważniejszych książek o Holokauście. Opowiadana przez dzieci Ocalałych. I u każdego z tych ludzi widać odbicie historii swoich rodziców, jednych znisczyły, innym pokazały drogę w życiu, inni próbują się odciąć. Każda z tych historii porusza, wzrusza i według nnje pokazuje obraz Holokaustu, jakiego do tej pory nie widziałam.

[Єлізавета Максименко · Rating 5 out of 5]

Це точно нетипова книга про Голокост (хоча я мало читала такої літератури, зізнаюсь).
⠀
Тут не буде очевидців. Оповідачі - люди, народжені після війни. Діти поодиноких уцілілих. Тому це історії про Голокост в другому поколінні.
⠀
Структурно книга складається з окремих історій у форматі інтерв‘ю. Без прикрас, без зайвих уточнень, відверті розмови та біль.
⠀
А болем тут пронизано кожне слово.
⠀
Здавалось би, війна закінчилась, вцілілі мають відбудовувати своє життя та радіти життю, яке в них ледь не забрали.
⠀
Та, на жаль, нічого не проходить безслідно. Вийшовши з Аушвіцу фізично, вони насправді психологічно залишились там… Бо руйнівний вплив війни настільки сильний, що залишив свій болючий слід навіть на наступних поколіннях.
⠀
Читати книгу важко емоційно. Особливо зараз…
⠀
Бо після того, як проходить ейфорія від перемоги - приходять біль та важкі наслідки.
⠀
І я усвідомлюю, що нам - українцям буде над чим працювати. Але ми ж справимось, правда? Я хочу в це вірити🙏
⠀
А ще ця книга про відповідальність в батьківстві: наскільки важливо боротись зі своїми травмами й НЕ давати їм отруювати життя своїм дітям!
⠀
Один з оповідачів сказав: «Ми сидимо тут удвох, майже 70 років по тому, і розмовляємо про те, що воно все в наших життях накоїло. То хто переміг? Не Гітлер? … Ти сам бачиш, що діється з другим поколінням. А вже починаються проблеми з третім. І це ще не кінець. Перемога Гітлера триває…»
⠀
А я хочу сказати: не дайте цій війні перемогти вас! Бережіть своє ментальне здоров‘я, бережіть себе! Заради майбутнього🙏

[Ksyu · Rating 5 out of 5]

Я прочитала книжку "Я звинувачуваю Аушвіц” за один вечір, але не тому, що від неї не відірватися, а тому, що не хотіла в цьому бути ще один день. Міколай Ґринберґ - це польський психолог, фотограф і письменник, який досліджує історію польських євреїв і вже видав книжку свідчень людей, які пережили Голокост, а тепер поговорив із людьми, які народилися у тих, хто пережили Голокост. Більшості з цих дітей уже далеко за 60, але все життя вони живуть у міцному звʼязку з тим, що трапилося з їхніми батьками, навіть якщо до дорослого віку нічого про це не знали. Багато з їхніх батьків так і не змогли впоратися з ПТСР, депресією й навʼязливом страхом і передають цю травму далі. Вони приховують, що були в концтаборах, і навіть приховують від дітей, що вони євреї, тому що бути євреєм означало, що по тебе прийдуть. Вони відмовляють дітям у праві знати історію своєї родини, намагаючись таким чином їх захистити.
У родинах, де батьки говорять про Голокост, часто не говорять узагалі ні про що інше, і кожного дня вони бомбардують дітей оповідями про один і той самий біль. Вони мають клаустрофобію, панічні атаки, паралізуючий страх за своїх дітей і кричать уві сні. Ці родини по всьому світу мають однакові правила - хворіти не можна (бо не переживеш селекцію), треба все доїдати (бо в концтаборі їжі не було), навіть якщо тобі не смачно (бо в концтаборі не перебирали), і жодна з твоїх проблем - не проблема, бо дякуй, що ти не в концтаборі.

"Страх, який ми отримали від наших батьків, як подарунок на дорогу".

Кілька моїх дуже субʼєктивних спостережень у пошуках чогось обнадійливого:
1. Багато хто оживав, коли народжувалися онуки, і в багатьох родинах звʼязок вцілілих із онуками міцніший, ніж із дітьми. Вони охочіше розповідають онукам про те, що відмовлялися розповідати своїм дітям, навіть погоджуються разом поїхати в Аушвіц, хоча до того відмовлялися десятиліттями. Щось у спілкуванні з онуками зцілює їх.
2. Багато шлюбів вцілілих у Голокості укладалися тільки заради того, щоб поруч була хоч якась людина, вони дуже боялися самотності. Без любові, без поваги, без тепла, навіть є історія, коли єврейка вийшла заміж за антисеміта. Мені здалося, дітям у таких родинах було найважче, найчастіше це ті родини, які жили в "агресивному мовчанні", не спілкуючись не тільки на тему Голокосту, а взагалі не спілкуючись. А от люди, які одружилися зі справжнього кохання, знайшли опору одне в одному й у своїх дітях, можуть говорити про це відкритіше й можуть говорити про щось інше, крім цього.

Мені хочеться в цих історіях шукати крихти надії, що це можна пережити, що можна ще любити й радіти. Не всі це змогли, не всі отримали потрібну допомогу, не всіх, хто її отримали, вона зцілила. Але є й ті, хто знайшли кохання, хто знайшли нові сенси у у своїх дітях і онуках, у тому, щоб розповідати про свій досвід, хто пережили цей біль, але не забули й передали памʼять далі. Хочу вірити, що життя і любов перемагають.

(Оці кільця, як у дерева, на обкладинці - символізують те, як кожне нове покоління наростає на травми попереднього? Що це спільний досвід однієї родини, від якого не відокремишся, бо все росте з одного коріння?)

[Piotr · Rating 5 out of 5]

Książka o traumie, o Zagładzie, o rodzinie i trochę o terapii. Trzeba przeczytać.

[Inna · Rating 5 out of 5]

Набуття великої родини через кілька годин розмов і віднайдення спільних рис у біографії: голодні діти Індії, з'їдена уся юшка, надзвичайні обмеження, обов'язок перед батьками дзвонити їм до десятка разів на день. Набуття близьких братів і сестер, хоч і не кровно споріднених.

Бунт не через ненависть, а бажання не сидіти в "коробці".
Бажання сидіти в коробці і просто слухатись.

Фізична присутність батьків, але по факту їх внутрішня мертвість.

Ненависть до німців, поляків, українців, які травили під час ІІ с.в. Ненависть до тих, хто спричинив депортацію 1968 року.
Прийняття і любов до вище перечислених груп.

Гордість за свою націю.
Страх бути тим, ким ти є.

Для мене одними із найбільших героїв є ті, хто, попри гіркий досвід і дитячі травми, зміг побороти минуле і йти далі. Це ті, хто навчилися радіти життю, хоч попередні події деформувало їх стиль життя, думки, світогляд. Мова не тільки про тих, хто пережив Голокост. А ще й про Друге покоління.

Цікаво спостерігати як люди повністю проймаються історією своєї родини та відчувають неймовірну відповідальність за її передачу наступним поколінням і поширенню серед інших людей. Або ж за тими, хто втікає від свого минулого і як результат - свого теперішнього і майбутнього.

Ця книга про бажання зрозуміти "хто я?", "чого я маю право жити?" і про те "як це бути дітьми тих, хто пройшов неймовірні страждання і мусив зробити своє серце залізним, аби воно не померло від першого ж "морозу"?"

Fun (але насправді не fun) observation: якось у більшості випадків жінки, які пережили Голокост, були набагато замкненіші, ніж чоловіки. Тати часто ж ставали проникливіші чи емоційніші. Ніби відбувається реверс стандартів чоловічої й жіночої поведінок. Але то просто мій здогад.

One more fun (really fun) observation: ставити питання - то єврейське :)

[Kateryna Sobolieva · Rating 5 out of 5]

«–Скажеш мені, з якої родини ти походиш?
–Я походжу з Аушвіца, Треблінки, Белжеця, з Варшавського ґетто й коробки під ліжком!»

Про друге, третє покоління людей травмованих Голокостом. Людей, які вижили і носили Голокост в собі.

«—То було їхнє життя, а я тебе питаю про твоє.
–Моє життя – це їхнє життя. Подобається мені це чи ні.»

[ramotka · Rating 4 out of 5]

Bardzo ciekawa poszerzająca perspektywę. W wywiadzie mamy bardzo zręcznego prowadzącego rozmowę i bardzo dużo ciekawych rozmówców, mimo że po podobnych doświadczeniach, zupełnie inaczej sobie z nimi radzą. Autor szczery i błyskotliwy

[JD · Rating 3 out of 5]

Not only the former prisoners of concentration camps, but also their children, grandchildren are suffering because of the holocaust and this book does an extremely important testimony to that.

[Marko · Rating 5 out of 5]

Książka o wpływie Holokaustu na wyzwolonych oraz kolejne pokolenia ludzi. Poruszające rozmowy zwykłych ludzi na których, odcisnęło się piętno wojny.

[Paulina Sikorska · Rating 5 out of 5]

„-Twoje imię…
-…chciałbyś usłyszeć, ze któregoś dni dowiedziałam się, że moje imię składa się z liter, które łączą mnie z zamordowanymi członkami mojej rodziny i że przeżyłam szok, tak?”

[Natalia Sypuła · Rating 4 out of 5]

Naprawdę solidna pozycja. Mikołaj Grynberg swoim rozmówcom zadaje pytania w sposób błyskotliwy, często prowokaccyjny, a oni nie pozostają mu dłużni. Z rozmów z dziećmi ocalałych z Holocaustu wyłania się obraz odziedziczonej traumy, która wrastała w bohaterów w codziennym życiu, kryjąc się między innymi w ciszy, stosunku do jedzenia, postrzeganiu Polski.

[Gosia · Rating 5 out of 5]

"Nie masz już dosyć słuchania o rodzicach krzyczących przez sen i uciekających po nocy w piżamach z domu?
-Nie mam.
-Wysłuchałeś już tysiąc opowieści o tym, że nie można nie dojeść zupy z talerza, bo w Auschwitz nie było takiej pysznej zupy?!
-Wysłuchałem.
-A historie o rodzicach, którzy z opiekunów zamieniają się w kapo, bo tak bardzo chcą chronić swoje dzieci, że nawet nie zauważają iż od dawna stali się dla nich potworami?!
-Znam również te pozostałe, o rodzicach, którzy uczą swoje dzieci samodzielności od trzeciego roku życia, by w razie czego dały sobie same radę. "

Niesamowita książka o drugim pokoleniu ocalałych z Zagłady. Pozwala lepiej zrozumieć zachowania wielu ludzi a co więcej pokazuje, że wojna może i skończyła się dawno temu ale nadal żyje w ludziach... i to tych, którzy urodzili się już po niej.

[Shrek74 · Rating 5 out of 5]

Dobrze napisana czyta się lekko choć opisywane zdarzenia nie są lekkie szczególnie dla osób które o tym opowiadają.

[Книжкові історії · Rating 5 out of 5]

Дуже складна, але важлива і потужна книга

[Magdalena Wajda · Rating 4 out of 5]

"Na początku powiedziałeś, że codziennie czujesz się synem ocalałej. Co to znaczy?
To znaczy żyć w środku tornada całe życie. To jakby cię porwał duch wiatru. Jesteś skazany na ciągłą walkę. Moja mama przeszła przez niewyobrażalny ból, wszystko, co ja przeżyłem, jest niczym wobec jej cierpień. Nigdy nie poczuję takiego bólu. Nigdy się nawet do niego nie zbliżę. Być dzieckiem ocalonych to znaczy: nigdy nie móc odciążyć swojego rodzica".

Pewnie sporo z nas zetknęło się z określeniem DDA - dorosłe dzieci alkoholików, ludziach wnoszących w swoje dorosłe życie doświadczenia określające ich dalszy los. Nie wiedziałam, że istnieje też syndrom dzieci ludzi ocalonych z Holokaustu.
O tym jest ta książka, zbiór rozmów z drugim pokoleniem, z synami i córkami tych, którym udało się przetrwać Holokaust (na przykład dzięki znalezieniu się na liście Schindlera).
To niełatwa lektura, gorzka, smutna. Opowieści dzieci, które niosą w sobie wojenne traumy rodziców, dla których świat po nigdy nie będzie już taki, jak świat przed. Którym stale towarzyszy nie tylko ból po stracie rodziny (nierzadko całej), ale i strach. Opowieści dzieci, które nie mają dziadków, cioć, wujków, kuzynów.
Jeszcze taki cytat, chociaż zaznaczyłam sobie ich w książce więcej.
"Gdy mój syn miał około dwóch lat, pakowaliśmy się na wakacje. Wiesz, ile rzeczy trzeba zabrać ze sobą, kiedy się ma małe dziecko? I nagle stoję w naszym pokoju wśród tych toreb i zaczynam myśleć o tym, co się zabiera, jeśli trzeba z takim dzieckiem jechać do Auschwitz albo do Treblinki".

Ta książka boli, uwiera, jak kamyk w bucie. Również dlatego, że co jakiś czas padają w niej słowa o roli Polaków - sąsiadów - w tym, co zrobili Niemcy. A jednak, albo może właśnie dlatego, warto ją przeczytać.

[Adrianna · Rating 4 out of 5]

Świat przeszłości to wrota do problemów teraźniejszości.
Książka Grynberga pozwala, by jako “naiwny” czytelnik poznać dramatyczne i wielowątkowe historie, zakorzenione w dramatyzmie okresu Holokaustu.
Długo zbierałam się by rozpocząć tę lekturę, ponieważ obawiałam się realiów przeszłości, która mimo że mnie ani mojej rodziny nie dotknęła personalnie, to zawsze była dla mnie niewyobrażalnym koszmarem, który ziścił się i pochłonął miliony niewinnych żyć. Żyć, które uległy niesprawiedliwemu wartościowaniu na te godne kontynuacji lub nie.
Historia żydowska w Polsce jest dla mnie sliskim zagadnieniem. Mam wrażenie, że to czego nauczyłam się na lekcjach historii czy dzieciństwo spędzone w katolickim domu nie do końca pokrywa się z realnym stanem rzeczy. Dlatego też w poszukiwaniu złotego środka, sięgnęłam po książkę Grynberga, w nadziei na znalezienie odpowiedzi. A w zamian, wpadłam w jeszcze głębszą spiralę pytań, które może kiedyś zaprowadzą mnie do odpowiedzi…
Lektura ta i historie w niej przedstawione wydają się mnie jeszcze cięższe do zrozumienia na kanwie zdarzeń w Gazie. Czas podjęcia tej lektury także buduje piramidy pytań. Kiedy więc nastąpi czas na odpowiedzi?

[Agnieszka]

Książka o tożsamości,o dzieciach i kolejnych pokoleniach Ocalałych podczas wojny.Najczęściej w książkach mamy perspektywę bezpośrednią,biografie dlatego tym bardziej wojna widziana oczami ich bliskich jest bezcenna. Jak widać wojna,obóz i całe zło tamtych czasów to szeroki temat.Warto zastanowić się nad tym jaką rodzinę później są w stanie stworzyć, osoby tak okrutnie przez nazistów traktowane . Mnóstwo spisanych cytatów zapisanych,dużo wniosków.
Poznawanie korzeni nie zawsze jest łatwe i nie każdy chce je poznawać.
Niekiedy dzieci Ocalałych mają żal do Polaków i ich wręcz obwiniają o Holokaust,ale pamiętajmy wszędzie są dobrzy i źli ludzie.
Osoby,które przeżyły wojnę,często nie chcą opowiadać swoich przeżyć,nie chcą wracać do bolesnych przeżyć. Mamy historie,które pokazują,że o swoim Żydowskim pochodzeniu dowiedziały się po śmierci rodzica,gdyż Ten ich chronił unikając tego tematu.Strach towarzyszy im już zawsze.Tak po krótce opowiadam Wam,ale sami się przekonajcie.
Koniecznie do przeczytania.