What do you think?
Rate this book
Сєверодонецьк. Репортажі з минулого.
і репортажі, за одним винятком, написані у 2020–2021 роках. Вони розповідають про Сєверодонецьк до повномасштабного вторгнення Росії. Читач дізнається про те, яким було і чим жило до 2022 року це місто Луганщини, місто на межі Донбасу і Слобожанщини; як воно переходило від ідентичності радянського промислового міста до усвідомлення себе містом у незалежній Україні. Одні репортажі розповідають про людей цього міста, інші – про локації, треті – про важливі для Сєверодонецька події, зокрема 2004-го і 2014 року. Авторка народилася і виросла в Сєверодонецьку, тому в цій книжці балансує між репортажним письмом і суб’єктивним, часом іронічним, поглядом на місто.
Світлана Ославська – українська журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєверодонецьку. Навчалася у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську.
Співавторка документального проєкту Old khata project.
«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» – друга книжка авторки, що виходить у видавництві «Човен». Перша – репортажі про Туреччину «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (2019).
Світлана Ославська – українська журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєверодонецьку. Навчалася у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську.
Співавторка документального проєкту Old khata project.
«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» – друга книжка авторки, що виходить у видавництві «Човен». Перша – репортажі про Туреччину «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (2019).
180 pages, Hardcover
Published January 1, 2022
9 people are currently reading
346 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 49 reviews
October 25, 2023
книга цікава і дуже сумна, бо навіть якщо читаєш про щось добре, то все одно думаєш, що воно лишилося тільки як спогад. помітно, що у авторки склалися непрості стосунки з рідним містом. і, як завжди, усі позитивні зміни рухаються лише завдяки небайдужим громадянам і міським сумашедшим, цінуймо їх.
June 16, 2023
“… вони [репортажі] — не про місто, яке є, а про місто, яке було”.
Це дуже хороша книжка. Читалася захопливо, інколи навіть смішно, інколи страшно, часто сумно. Сумно, бо ця книжка писалася, коли місто ще існувало у тому вигляді й з тими людьми, про яких пише авторка. Дико, що це все в минулому. Дико, що саме наші, українські міста стають минулістю [через кончених (програмою виправляється на “копчених”, так теж підійде) росіян].
У книжці навіть є карта, така не дрібниця, яка була мені за VR окуляри. Гуляла по Сєверодонецьку, слухала людей і думала, яке ж це дивне незвичне місто для дівчинки з Закарпаття.
А ви знали про Сєверодонецький зʼїзд 2004 року? І що вже тоді там просувалася ідея “створення південно-східної держави у формі федеративної республіки” з центром у Харкові? Я не знала. У 2004 році мені було 10 років, тому Помаранчева революція мені запамʼяталася яскравим кольором, апельсинами і моїм татом, який їздив у Київ на прикольний кемпінг. Не дивно, що у 2014 році я була аж в такому шоці через вторгнення росії. Зараз вже розумію, що це не тільки не було раптовим, а що до цього готувалися дуже багато років. Дуже багато.
Книжка “Сєверодонецьк” Світлани Ославської – це й екскурсія містом, й екскурсія важливими подіями міста. Це і про завод, і про людей, і про саму авторку. Це і про людей, які боролися за саме український Сєверодонецьк. Я би сказала, що читалося майже як художню книжку, але це було би образливо, бо все ж це репортажі. Дуже класні, дуже цікаві репортажі. “… не про місто, яке є, а про місто, яке було”. Цей рядок постійно робить боляче.
Так дивно співпало, що я дочитала цю книжку 10 червня, у річницю смерті мого одногрупника Льоші Чубашева. Рік тому він загинув у Сєверодонецьку під час оборони міста. Мабуть саме через нього мені й захотілося читати про Сєверодонецьк. Дізнатися, що це взагалі за місто. Дивна логіка мабуть. Так само дивно говорити, що мій одногрупник загинув у російсько-українській війні. Сказав би це нам хтось у 2010 році.
Я не вмію говорити про смерть, хоч і всім нам доведеться цьому вчитися, але я вмію говорити про книжки, тому вперше за 1,5 роки взялася за відгук, аби ви більше читали українське.
Це дуже хороша книжка. Читалася захопливо, інколи навіть смішно, інколи страшно, часто сумно. Сумно, бо ця книжка писалася, коли місто ще існувало у тому вигляді й з тими людьми, про яких пише авторка. Дико, що це все в минулому. Дико, що саме наші, українські міста стають минулістю [через кончених (програмою виправляється на “копчених”, так теж підійде) росіян].
У книжці навіть є карта, така не дрібниця, яка була мені за VR окуляри. Гуляла по Сєверодонецьку, слухала людей і думала, яке ж це дивне незвичне місто для дівчинки з Закарпаття.
А ви знали про Сєверодонецький зʼїзд 2004 року? І що вже тоді там просувалася ідея “створення південно-східної держави у формі федеративної республіки” з центром у Харкові? Я не знала. У 2004 році мені було 10 років, тому Помаранчева революція мені запамʼяталася яскравим кольором, апельсинами і моїм татом, який їздив у Київ на прикольний кемпінг. Не дивно, що у 2014 році я була аж в такому шоці через вторгнення росії. Зараз вже розумію, що це не тільки не було раптовим, а що до цього готувалися дуже багато років. Дуже багато.
Книжка “Сєверодонецьк” Світлани Ославської – це й екскурсія містом, й екскурсія важливими подіями міста. Це і про завод, і про людей, і про саму авторку. Це і про людей, які боролися за саме український Сєверодонецьк. Я би сказала, що читалося майже як художню книжку, але це було би образливо, бо все ж це репортажі. Дуже класні, дуже цікаві репортажі. “… не про місто, яке є, а про місто, яке було”. Цей рядок постійно робить боляче.
Так дивно співпало, що я дочитала цю книжку 10 червня, у річницю смерті мого одногрупника Льоші Чубашева. Рік тому він загинув у Сєверодонецьку під час оборони міста. Мабуть саме через нього мені й захотілося читати про Сєверодонецьк. Дізнатися, що це взагалі за місто. Дивна логіка мабуть. Так само дивно говорити, що мій одногрупник загинув у російсько-українській війні. Сказав би це нам хтось у 2010 році.
Я не вмію говорити про смерть, хоч і всім нам доведеться цьому вчитися, але я вмію говорити про книжки, тому вперше за 1,5 роки взялася за відгук, аби ви більше читали українське.
November 25, 2022
Світлана написала про колись свій Сєверодонецьк так, як мені хотілося б колись написати про свій Маріуполь.
December 24, 2022
На курсах письменництво та журналістики часто є завдання: напишіть про свою родину чи про рідне місто. Світлана довела цю вправу до абсолюту - написала про рідне місто чудову книжку. І, на жаль, так трапилося, що книжка стала реквіємом по тому Сєверодонецьку, який існував раніше. Це пам'ятник на могилі мертвого міста.
January 11, 2023
«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» Світлани Ославської — майстерний пазл художніх репортажів, приватних спостережень, історичних екскурсів.
2022 приніс нам нову культорологічно-адміністративну категорію — міста, у яких ми вже не побуваємо. Міста захоплені, зруйновані, міста, які у далекому майбутньому після відбудови постануть знову, але уже новими. І Сєверодонецьк належить до таких. Тож цей текст — «документ світу, якого більше немає».
Мені подобаються книжки про минуле українських міст. Наприклад, мене захоплює серія «Темпори» про «Ліхіє девʼяності» — якими були міста на початку девʼяностих, де збиралися люди, про що співали юні таланти, які концерти гриміли в палацах культури, як проростали медіа, яким був цей перехідний період від совка до незалежності.
У цій книжці — дуже багато життя, бо вона написала з любовʼю. Світлана любить Сєверодонецьк, вона повертається туди, щоби з туристичним, дослідницьким, культорологічним інтересом подивитися на музей при заводі, на єдину книгарню, на мозаїку, для віднайдення імен авторів якої доводиться провести справжнє розслідування.
«Деколи мені здається, що жити в такому місті, як Сєверодонецьк — це мистецтво бачити красу деінде».
Світлана підкорюється правилам місця на кожному з етапів: пʼє каву за 12 гривень за шкільною партою, приходить вгості до колишньої працівниці заводу «Азот» пані Неоніли з пирогом («Молодість хороша тим, що ти думаєш, ніби попереду все буде добре», — каже пані Неоніла), телефонує в міський архів із надією вхопитися за ниточку дослідження, але все до 1984 — в Луганську. Такі тексти зʼявляються лише тоді, коли любиш місце і розумієш героїв. Це неймовірна книжка-репортаж!
2022 приніс нам нову культорологічно-адміністративну категорію — міста, у яких ми вже не побуваємо. Міста захоплені, зруйновані, міста, які у далекому майбутньому після відбудови постануть знову, але уже новими. І Сєверодонецьк належить до таких. Тож цей текст — «документ світу, якого більше немає».
Мені подобаються книжки про минуле українських міст. Наприклад, мене захоплює серія «Темпори» про «Ліхіє девʼяності» — якими були міста на початку девʼяностих, де збиралися люди, про що співали юні таланти, які концерти гриміли в палацах культури, як проростали медіа, яким був цей перехідний період від совка до незалежності.
У цій книжці — дуже багато життя, бо вона написала з любовʼю. Світлана любить Сєверодонецьк, вона повертається туди, щоби з туристичним, дослідницьким, культорологічним інтересом подивитися на музей при заводі, на єдину книгарню, на мозаїку, для віднайдення імен авторів якої доводиться провести справжнє розслідування.
«Деколи мені здається, що жити в такому місті, як Сєверодонецьк — це мистецтво бачити красу деінде».
Світлана підкорюється правилам місця на кожному з етапів: пʼє каву за 12 гривень за шкільною партою, приходить вгості до колишньої працівниці заводу «Азот» пані Неоніли з пирогом («Молодість хороша тим, що ти думаєш, ніби попереду все буде добре», — каже пані Неоніла), телефонує в міський архів із надією вхопитися за ниточку дослідження, але все до 1984 — в Луганську. Такі тексти зʼявляються лише тоді, коли любиш місце і розумієш героїв. Це неймовірна книжка-репортаж!
June 5, 2023
Дуже добре, що є така книжка про Сєверодонецьк, хай як боляче читати окремі її сторінки. Хотілось би побачити схожі книжки про інші "міста, які були" - Маріуполь, Лисичанськ, Бахмут...
December 7, 2022
"не про місто, яке є, а про місто, яке було"
November 11, 2023
"..2014 року я бачив: у людей не було ідеологічних понять [...] Якщо зробити краєзнавство модним, то люди пишатимуться, що колись їхній прадід із махновцями шашкою махав. І наступного разу коли зелені чоловічки ломитимуться, скажуть: та ні, хлопці, йдіть лісом. Ми зі своїми бандерівцями самі розберемося, не треба за нас заступатися. В них - бандерівці, у нас - махновці, їх це влаштовує, нас також, і не треба нас сварити"
Це дуже хороша, щемка книжка.
Екскурсія містом на початку твору з картою - в саме серденько. Водночас, дуже дивно розуміти, що місто в окупації, а третини його вже не існує. Постійно думалось про людей, з якими спілкувалась авторка. Як склались їхні життя зараз.
Великим відкриттям для мене був факт сепаратистських з'їздів у Сєверодонецьку у 2004 та 2008 році. Це шокувало. Як і масштаби російської пропаганди. Думається, що на ці події реакція мала б бути категоричною свого часу.
Також дуже сподобалось розслідування походження мозаїк на Льодовому палаці і спроби розібратися в історії міста.
Дуже радію, що прочитала цю книгу і рекомендую її усім. Краєзнавство має бути модним.
Це дуже хороша, щемка книжка.
Екскурсія містом на початку твору з картою - в саме серденько. Водночас, дуже дивно розуміти, що місто в окупації, а третини його вже не існує. Постійно думалось про людей, з якими спілкувалась авторка. Як склались їхні життя зараз.
Великим відкриттям для мене був факт сепаратистських з'їздів у Сєверодонецьку у 2004 та 2008 році. Це шокувало. Як і масштаби російської пропаганди. Думається, що на ці події реакція мала б бути категоричною свого часу.
Також дуже сподобалось розслідування походження мозаїк на Льодовому палаці і спроби розібратися в історії міста.
Дуже радію, що прочитала цю книгу і рекомендую її усім. Краєзнавство має бути модним.
December 16, 2022
Це історія про місто яке було. Я відвідала Сєвєродонецьк лише один раз - влітку 2021 року. Поки читала книгу, ніби поринала у спогади про свій візит. Дуже цікаво читати, інколи до сліз.
June 4, 2023
Замальовки про Сєверодонецьк із запахом абрикосів, диму від заводу «Азот» та діалогами жителів цього міста.
Тут описаний той Сєверодонецьк, який був колись, бо що від нього лишилося зараз - для всіх велика загадка. Але я раджу перегорнути сторінки цієї книги, пройтися вулицями цього міста, та поринути в його атмосферу.
Тут описаний той Сєверодонецьк, який був колись, бо що від нього лишилося зараз - для всіх велика загадка. Але я раджу перегорнути сторінки цієї книги, пройтися вулицями цього міста, та поринути в його атмосферу.
November 13, 2022
Ця книжка для мене — як цеглинка до розуміння, чому нам доводиться (і ще довго доведеться) повторювати "Схід і Захід разом". І один з тисяч ключів до розуміння "чому уся ця фігня взагалі відбувається". А ще, мені вона відгукнулася особисто суто як людині, в якої теж складні стосунки на відстані з рідним містом.
December 20, 2022
Раніше думала, що слово "сепаратизм" в Україні з'явилося у 2014-ому році. Але завдяки репортажу у цій книжці про події 2004-ого довідалась багато нового.
Надихають історії людей, котрі відстоювали своє проукраїнське бачення, хоч і були у меншості.
А найбільше сподобався текст про майже детективні пошуки авторів мозаїчних панно Льодового палацу.
Надихають історії людей, котрі відстоювали своє проукраїнське бачення, хоч і були у меншості.
А найбільше сподобався текст про майже детективні пошуки авторів мозаїчних панно Льодового палацу.
May 21, 2023
книга більше походить на вирізки місцевої газети, що хаотично розклеєні: тут трошки про вулиці міста, тут короткі коментарі робітників «фокусіми», а тепер уривок з чийогось життя.
історія про пошуки автора мозаїки та есей «оаза» були чудовими. але мені цього мало. я так і не зрозумів це місто, наче проїхав повз нього обʼїзною дорогою і тільки бачив здалека.
історія про пошуки автора мозаїки та есей «оаза» були чудовими. але мені цього мало. я так і не зрозумів це місто, наче проїхав повз нього обʼїзною дорогою і тільки бачив здалека.
March 20, 2023
Якби ця книжка вийшла з друку в 2021 і я мала змогу її прочитати до повномасштабного вторгнення - в мене б не було жодних ілюзій з приводу того, нападе росія чи не нападе.
Авторка каже «Не знати Сєверодонецька - не знати одного з реальних облич України». Репортажі з книжки зафіксували місто напередодні повного руйнування, яке приніс із собою «рузький мир». Деяких людей і деяких місць вже немає. Читати, щоб знати. Читати, щоб пам’ятати.
Деякі історії шокували мене, але тільки тому, що я ніколи не занурювалась в історію Сходу; книжка допомогла побачити мені масштаб - масштаб піздєца, який розпочався задовго до 2014.
Рекомендую.
Авторка каже «Не знати Сєверодонецька - не знати одного з реальних облич України». Репортажі з книжки зафіксували місто напередодні повного руйнування, яке приніс із собою «рузький мир». Деяких людей і деяких місць вже немає. Читати, щоб знати. Читати, щоб пам’ятати.
Деякі історії шокували мене, але тільки тому, що я ніколи не занурювалась в історію Сходу; книжка допомогла побачити мені масштаб - масштаб піздєца, який розпочався задовго до 2014.
Рекомендую.
May 21, 2023
Без перебільшень - фантастична робота. Портрет міста і його вплив на історію України в мешканцях, будівлях, спогадах. Читати такий детальний розбір місця, яке за такий короткий час росіяни стерли з лиця землі - дивно і боляче. Ніби книга про реальність, яка в процесі створення вимушено стала примарою. Та все ж, в цьому й сила такої літератури - Сєверодонецьк завжди житиме на її сторінках. Читати було легко і захопливо. Хотілося б більше таких робіт про різні куточки України.
April 19, 2023
…не про місто, яке є, а про місто, яке було.
книга-цеглинка у стіні розуміння нашого минулого і передумов нинішнього. деякі історії читаються легко, майже ностальгічно: я ніколи не була у Сєверодонецьку, але образ міста заводів легко накладається і на Черкаси. деякі — сумно, з відчуттям сюрреалізму, особливо про всі ці референдуми і мітинги.
шкодую, що вже не зможу побувати у саме тому Сєверодонецьку, як і в багатьох інших наших містах 💔
книга-цеглинка у стіні розуміння нашого минулого і передумов нинішнього. деякі історії читаються легко, майже ностальгічно: я ніколи не була у Сєверодонецьку, але образ міста заводів легко накладається і на Черкаси. деякі — сумно, з відчуттям сюрреалізму, особливо про всі ці референдуми і мітинги.
шкодую, що вже не зможу побувати у саме тому Сєверодонецьку, як і в багатьох інших наших містах 💔
April 5, 2025
хотілося б, щоб цю книгу почитали мама та тітка, які в Сєверодонецьку будували життя, вірили в майбутнє, та не хочеться патрати серце мамі, а до тітки, під окупацію, таку літературу і не відправити
Боляче від кожної сторінки, бо дійсно вже не побачити ніколи з вечірнього автобусу вогні Азоту, не пройтися на паркове озеро, не почути від рідні, що вони хочуть поїхати "на Борову"
Боляче від кожної сторінки, бо дійсно вже не побачити ніколи з вечірнього автобусу вогні Азоту, не пройтися на паркове озеро, не почути від рідні, що вони хочуть поїхати "на Борову"
July 12, 2023
Про місто зі своєю історією і його мешканців (отими назвами вулиць і "Азотом" нагадало рідні Черкаси). Без загравань і прикрас. І про з'їзд 2004-ого, і 2014-ого, і про опору, яка якось протистояла цьому. І, мабуть, трошки про надію на майбутнє в тому листі, що замість післямови.
February 23, 2024
As a non-native speaker, I appreciated the understandable language, however, I found the book a bit simple and repetitive. I appreciate the author’s intention to collect the stories from one place and to show it from different perspectives.
January 21, 2023
Мурашки по шкірі. Прекрасний репортаж з цікавими і полярними героями. Дякую Світлані за текст!
June 28, 2024
Сподобалось. Запустило багато рефлексій. Гарна видалась подорож до міста яке було. Але час і війна невпинні, на жаль.
December 1, 2022
Взяла - і прочитала гагага. З того всього навіть в currently reading не встигла внести, бо не було світла і інтернету.
January 22, 2023
Одразу закохалась в обкладинку, і не зважаючи на доволі немалу ціну за книгу в 180 сторінок, замовила її. Чим далі читала, тим більше усвідомлювала, що книга насправді написана не зовсім такою мовою, як я уявляла. Про деякі теми хотілося би прочитати більш детально (наприклад, про архітектуру міста), а деякі здалися занадто затягнутими. Не зрозуміла #severstories, можливо, якщо книга була 400 сторінок, то ці "вкраплення" були б органічними, але коли книга доволі тонка, ці поверхневі історії і цитати з форумів виглядають якось не дуже, на мій погляд. Найбільш запам'яталися глави про пошук авторів мозаїки Льодового палацу, про нищівні пожежі регіону та лист жінки - вимушеної переселенки.
July 1, 2023
Подорож до Некрополю
Прочитавши в грудні "Я змішаю твою кров із вугіллям" Михеда я збагнув дві речі: по-перше, я нічого не знаю за Донбас, а по-друге однієї книги про нього мені мало. Тож обираючи між іншими книгами я таки взяв почитати "Сєверодонецьк" Світлани Ославської. І не прогадав.
Ця коротка книжка на 180 сторінок дає екскурс і в далеке минуле і в недавнє, і в сучасне, і навіть в майбутнє. Вона про місто, зведене навколо заводу "Азот" сто років тому, про його людей, його активістів, патріотів, сепаратистів, політиків, пенсіонерів... Вона про людей.
Ославська водить нас вулицями (з цього й починається книга), знайомить з робітниками, розказує про 2004 і 2014, а також змальовує побутові історії в коротких оповіданнях з загальною назвою #severostories .
Це, безсумнівно, книга краєзнавча, але також вона і художня, місцями публіцистична, а часом навіть поетична. Але перед усім вона – іронічна. Так міг написати Боргес про рідний йому Буенос-Айрес. Так зрештою пише і Ославська.
В нас із нею сході шляхи: зі сходу на захід. В неї – з Сєвера до Франика, в мене – з Харкова до Франика. Тож багато чого з її особистого досвіду я ловив на собі. Особливо зачепив останній репортаж, де жінка розуміє, що вона оточена сепаратистами, які чекають росіян. Я знаю це відчуття. Воно жахливе. Його можно тільки пережити.
З іншого боку ця книга для тих, хто не розуміє сходу. І якщо у Михеда задача була глобальна – побачити весь Донбас, так би мовити, з висоти пташиного польоту, то в Ославської вона деталізована: їй йдеться саме про життя окремого міста, невідривного від інших, але таки конкретного.
Книга може бути важкою на початку, позаяк вас одразу кидають у незнайомий вир життя. Але поступово ви приживаєтесь. І от разом з активістом азербайджансько-єврейського походження, в жилах якого ані крихти української крові, ви боронити місто від сепарів. Разом жінкою в останньому репортажі ви тікаєте з міста, почувши "Гради". Ви курите разом із робітниками "Азоту" і з'ясовуєте з авторкою хто намалював мозаїку на Льодовому палаці.
Але міста вже не існує. Воно майже вщент зруйновано росіянами і перебуває під окупацією.
Ось саме тому це і є подорожжю до Некрополю...
Прочитавши в грудні "Я змішаю твою кров із вугіллям" Михеда я збагнув дві речі: по-перше, я нічого не знаю за Донбас, а по-друге однієї книги про нього мені мало. Тож обираючи між іншими книгами я таки взяв почитати "Сєверодонецьк" Світлани Ославської. І не прогадав.
Ця коротка книжка на 180 сторінок дає екскурс і в далеке минуле і в недавнє, і в сучасне, і навіть в майбутнє. Вона про місто, зведене навколо заводу "Азот" сто років тому, про його людей, його активістів, патріотів, сепаратистів, політиків, пенсіонерів... Вона про людей.
Ославська водить нас вулицями (з цього й починається книга), знайомить з робітниками, розказує про 2004 і 2014, а також змальовує побутові історії в коротких оповіданнях з загальною назвою #severostories .
Це, безсумнівно, книга краєзнавча, але також вона і художня, місцями публіцистична, а часом навіть поетична. Але перед усім вона – іронічна. Так міг написати Боргес про рідний йому Буенос-Айрес. Так зрештою пише і Ославська.
В нас із нею сході шляхи: зі сходу на захід. В неї – з Сєвера до Франика, в мене – з Харкова до Франика. Тож багато чого з її особистого досвіду я ловив на собі. Особливо зачепив останній репортаж, де жінка розуміє, що вона оточена сепаратистами, які чекають росіян. Я знаю це відчуття. Воно жахливе. Його можно тільки пережити.
З іншого боку ця книга для тих, хто не розуміє сходу. І якщо у Михеда задача була глобальна – побачити весь Донбас, так би мовити, з висоти пташиного польоту, то в Ославської вона деталізована: їй йдеться саме про життя окремого міста, невідривного від інших, але таки конкретного.
Книга може бути важкою на початку, позаяк вас одразу кидають у незнайомий вир життя. Але поступово ви приживаєтесь. І от разом з активістом азербайджансько-єврейського походження, в жилах якого ані крихти української крові, ви боронити місто від сепарів. Разом жінкою в останньому репортажі ви тікаєте з міста, почувши "Гради". Ви курите разом із робітниками "Азоту" і з'ясовуєте з авторкою хто намалював мозаїку на Льодовому палаці.
Але міста вже не існує. Воно майже вщент зруйновано росіянами і перебуває під окупацією.
Ось саме тому це і є подорожжю до Некрополю...
September 13, 2023
Щемко читати цю книжку, вже лиш через те, що впізнаєш людей і локації, хоча був в Сєверодонецьку неповних три дні під час запису епізоду для подкасту. Можеш мимоволі слідувати за екскурсією авторки. Думаю, Світлана вдало підібрала цей формат між репортажем та опінією, бо як би ти далеко не був/була від рідного міста - від цього всього важко абстрагуватися, тим паче, що там все ще залишаються/залишася важливі для тебе люди і місця.
Мені ця книжка цікава ще й через те, що Сєверодонецьк дуже молоде місто, тому здається, що відшукати, як воно поставало мало би бути вкрай просто, принаймні, точно легше, ніж копатися в історії близьких мені міст галицького Поділля. Але не все так просто, як здається. І, як не дивно, часто в містах краєзнавцями і найбільш заглибленими в їхню історію виявляються не корінні мешканці. Хоча в історії з Сєверодонецьком - то наче не дуже коректне словосполучення загалом, якщо не брати до уваги те, що в місті мешкали цілі династії працівників азотного заводу. Але в цьому світі, на жаль, існує росія.
Окремо для себе виділяю історію про мозаїки на льодовому палаці. Майже детективна історія, але мені в ній цікавий і той момент, яка тонка межа між умовним шедевром і ширпотребом, до якого самі автор(к)и, ймовірно, ставилися несерйозно. Що прикметно, зараз ці автор(к)и могли би ставитися до своїх робіт по-иншому. Але могли і не. Це до ширшої дискусії про важливість совкового спадку в наших містах і питання, наскільки воно є цінним.
Загалом щодо книжки: чесно, щемко, без прикрас. Трохи хаотичні репортажі про приміські села, хоча все одно щемкі. Думаю, Світлана могла би ще написати дуже багато, але вміння вчасно спинитися теж дуже важливе.
Ну і замовте "Old khata project" від Світлани та Анни.
Мені ця книжка цікава ще й через те, що Сєверодонецьк дуже молоде місто, тому здається, що відшукати, як воно поставало мало би бути вкрай просто, принаймні, точно легше, ніж копатися в історії близьких мені міст галицького Поділля. Але не все так просто, як здається. І, як не дивно, часто в містах краєзнавцями і найбільш заглибленими в їхню історію виявляються не корінні мешканці. Хоча в історії з Сєверодонецьком - то наче не дуже коректне словосполучення загалом, якщо не брати до уваги те, що в місті мешкали цілі династії працівників азотного заводу. Але в цьому світі, на жаль, існує росія.
Окремо для себе виділяю історію про мозаїки на льодовому палаці. Майже детективна історія, але мені в ній цікавий і той момент, яка тонка межа між умовним шедевром і ширпотребом, до якого самі автор(к)и, ймовірно, ставилися несерйозно. Що прикметно, зараз ці автор(к)и могли би ставитися до своїх робіт по-иншому. Але могли і не. Це до ширшої дискусії про важливість совкового спадку в наших містах і питання, наскільки воно є цінним.
Загалом щодо книжки: чесно, щемко, без прикрас. Трохи хаотичні репортажі про приміські села, хоча все одно щемкі. Думаю, Світлана могла би ще написати дуже багато, але вміння вчасно спинитися теж дуже важливе.
Ну і замовте "Old khata project" від Світлани та Анни.
August 5, 2025
Репортажі Світлани Ославської про її рідний Сєверодонецьк вийшли ще у 2021 році. Улітку 2022 року авторка написала нову передмову і видавництво «Човен» підготувало ще один наклад.
Зараз, з перспективи 2025 року, читати такий текст досить складно, але – як пише сама авторка – «все дуже просто: знати такі міста, як Сєверодонецьк, — це знати Україну».
Сєверодонецьк – місто на прикордонні з історію менше, ніж сто років. Тут простягається межа між Донбасом та Слобожанщиною та стикаються різні ідентичності – українська, російська, радянська та «місцева». Звідси і тривала ідеологічна боротьба за саму назву міста – Сєверодонецьк vs Сєвєродонецьк.
«Двигуном» міста, який фактично тримав усе на плаву, був Хімзавод, з площею майже у половину Сєверодонецька. Для багатьох завод став вибором без вибору, місцем праці, куди йшли із покоління в покоління. Одна з респонденток, працівниця з 27-річним досвідом, каже так: «Ну а після технікуму — куди? Звісно, на «Азот». І я, і сестра. Може, тому що ми іншого не знали. А може, чимось іншим нам і не хотілося цікавитися». .
Репортерка провела чимало інтерв’ю з мешканцями міста, зафіксувавши портрети робітників підприємства, працівниці музею, «бендерочки», залюбленого у місто краєзнавця.
А саме місто не промовляє багато: «Приїжджих ображає монотонність Сєверодонецька. Ображає, розчаровує і ніби принижує. Здається, вони не просто очікували чогось більшого від прифронтового міста, від нового обласного центру, від найбільшого міста цієї куцої області, де на півдні ще притулилася якась урбаністика, а вище на північ — самі села. Вони розраховували, що це місто їм дасть більше. А воно нічого дати не хоче. Мовчить і ніби одразу готове прощатися»..
Зараз, з перспективи 2025 року, читати такий текст досить складно, але – як пише сама авторка – «все дуже просто: знати такі міста, як Сєверодонецьк, — це знати Україну».
Сєверодонецьк – місто на прикордонні з історію менше, ніж сто років. Тут простягається межа між Донбасом та Слобожанщиною та стикаються різні ідентичності – українська, російська, радянська та «місцева». Звідси і тривала ідеологічна боротьба за саму назву міста – Сєверодонецьк vs Сєвєродонецьк.
«Двигуном» міста, який фактично тримав усе на плаву, був Хімзавод, з площею майже у половину Сєверодонецька. Для багатьох завод став вибором без вибору, місцем праці, куди йшли із покоління в покоління. Одна з респонденток, працівниця з 27-річним досвідом, каже так: «Ну а після технікуму — куди? Звісно, на «Азот». І я, і сестра. Може, тому що ми іншого не знали. А може, чимось іншим нам і не хотілося цікавитися». .
Репортерка провела чимало інтерв’ю з мешканцями міста, зафіксувавши портрети робітників підприємства, працівниці музею, «бендерочки», залюбленого у місто краєзнавця.
А саме місто не промовляє багато: «Приїжджих ображає монотонність Сєверодонецька. Ображає, розчаровує і ніби принижує. Здається, вони не просто очікували чогось більшого від прифронтового міста, від нового обласного центру, від найбільшого міста цієї куцої області, де на півдні ще притулилася якась урбаністика, а вище на північ — самі села. Вони розраховували, що це місто їм дасть більше. А воно нічого дати не хоче. Мовчить і ніби одразу готове прощатися»..
October 22, 2023
Давно люблю Світланині тексти.
Імпонує і стиль, і кут зору, який вона щоразу обирає, і врешті - вибачте за це слово - сумлінність (але без неї не буває доброї репортажистики).
За кожним із сюжетів - купа проробленої роботи: поїздки, пошуки, розмови, дослідження. Як людина лінива, можу тільки захоплюватися.
При цьому, картинка виходить не "гладенька", як для сюжету новин на тб, а дуже рельєфна - ніби справді мозаїка, як на обкладинці книжки (і в одному з сюжетів - про Льодовий палац).
Про решту вже всі написали: це дуже щемка книжка про рідне місто, якого більше нема. Дописувала її авторка 2021 року, а вийшла вона вже після вторгнення. Нині місто майже зруйноване і вдруге - після 2014 року - в окупації.
Це книжка, писана з любов"ю, але геть без патетики. І, як чесно пише авторка в передмові, також і без спроби виправдати місто чи його мешканців або "змусити" їх полюбити: вона показує все таким, яким бачить і яким знає (чи то знала). І дає змогу пройти цю "екскурсію" географією і історією разом із нею.
Зрозуміло, що якби авторка не дописала її до 24.02.22, вона вже ніколи б не вийшла такою, як зараз. Не тому, що довелося б ставити інші акценти, - довелося б мислити і писати вже з іншої реальності.
Тому добре, що вона таки з"явилася вчасно.
Не тільки для пам"ятання того, що було. Але також це дуже добра книжка для розуміння України і всього того, що передувало війні 2014 року, а потім і повномасштабному вторгненню.
Імпонує і стиль, і кут зору, який вона щоразу обирає, і врешті - вибачте за це слово - сумлінність (але без неї не буває доброї репортажистики).
За кожним із сюжетів - купа проробленої роботи: поїздки, пошуки, розмови, дослідження. Як людина лінива, можу тільки захоплюватися.
При цьому, картинка виходить не "гладенька", як для сюжету новин на тб, а дуже рельєфна - ніби справді мозаїка, як на обкладинці книжки (і в одному з сюжетів - про Льодовий палац).
Про решту вже всі написали: це дуже щемка книжка про рідне місто, якого більше нема. Дописувала її авторка 2021 року, а вийшла вона вже після вторгнення. Нині місто майже зруйноване і вдруге - після 2014 року - в окупації.
Це книжка, писана з любов"ю, але геть без патетики. І, як чесно пише авторка в передмові, також і без спроби виправдати місто чи його мешканців або "змусити" їх полюбити: вона показує все таким, яким бачить і яким знає (чи то знала). І дає змогу пройти цю "екскурсію" географією і історією разом із нею.
Зрозуміло, що якби авторка не дописала її до 24.02.22, вона вже ніколи б не вийшла такою, як зараз. Не тому, що довелося б ставити інші акценти, - довелося б мислити і писати вже з іншої реальності.
Тому добре, що вона таки з"явилася вчасно.
Не тільки для пам"ятання того, що було. Але також це дуже добра книжка для розуміння України і всього того, що передувало війні 2014 року, а потім і повномасштабному вторгненню.
June 16, 2025
Книга Світлани Ославської «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» стала для мене — луганчанки, яка виросла у цьому регіоні, подорожжю крізь власну пам’ять.
Кожна сторінка — мов вікно у місто, якого більше немає. Мій рідний Кіровськ теж згадується на цих сторінках. Читаєш і оживає у пам’яті знайомий говір, інтонації, оживають знайомі вулиці, тіні будинків під пекучим сонцем, шурхіт ковил у степу. Але найбільше — голоси людей, прості й щирі, сповнені гідності та любові до рідного краю (попри все!).
Читати «Сєверодонецьк» необхідно і важко водночас. Кожне інтерв’ю, кожна історія — це свідчення того, як війна змінює не лише міста, а й людські долі. Проте пані Світлана вміло уникає пафосу. Саме тому ця книга не дає спокою — вона змушує згадувати, переосмислювати, берегти.
Рекомендую «Сєверодонецьк» усім, хто хоче зрозуміти складну й водночас прекрасну (слово перекреслила через пафос) душу Донбасу. Це книга не тільки про минуле — це послання про цінність людяності у найтемніші часи.
Особисте прохання – зверніть увагу на історію двох альпіністів, які встановили прапор України на даху Палацу культури хіміків.
P.S. У 2014 я втратила дім, проте сьогодні, збираючи заново бібліотеку я з гордістю виводжу кульковою ручкою на форзаці «Бібліотека Гребенькових». Вкорінююсь.
Кожна сторінка — мов вікно у місто, якого більше немає. Мій рідний Кіровськ теж згадується на цих сторінках. Читаєш і оживає у пам’яті знайомий говір, інтонації, оживають знайомі вулиці, тіні будинків під пекучим сонцем, шурхіт ковил у степу. Але найбільше — голоси людей, прості й щирі, сповнені гідності та любові до рідного краю (попри все!).
Читати «Сєверодонецьк» необхідно і важко водночас. Кожне інтерв’ю, кожна історія — це свідчення того, як війна змінює не лише міста, а й людські долі. Проте пані Світлана вміло уникає пафосу. Саме тому ця книга не дає спокою — вона змушує згадувати, переосмислювати, берегти.
Рекомендую «Сєверодонецьк» усім, хто хоче зрозуміти складну й водночас прекрасну (слово перекреслила через пафос) душу Донбасу. Це книга не тільки про минуле — це послання про цінність людяності у найтемніші часи.
Особисте прохання – зверніть увагу на історію двох альпіністів, які встановили прапор України на даху Палацу культури хіміків.
P.S. У 2014 я втратила дім, проте сьогодні, збираючи заново бібліотеку я з гордістю виводжу кульковою ручкою на форзаці «Бібліотека Гребенькових». Вкорінююсь.
September 17, 2023
Як же чудово мати можливість читати українською про український схід. Адже країна немаленька, і часами важко пояснити специфіку всих цих індустріальних східних міст двома словами.
Адже це міста, які зазнали свого злету за Радянського Союзу - як міста інженерів, хіміків, шахтарів чи металургів. Як живуть містяни, які пам'ятають минулу славу, світло вулиць, яке зараз погасло? Що стосовно всього цього думає сучасна молодь: яка, може, на підприємствах уже й не працювала, але не один раз чула розповіді від бабусь і дідусів, від батьків чи сусідів.
Такі урбаністичні легенди навіть я впитала. Не про одне східне місто і не від однієї людини. Тому, мені здалися дуже рідними всі ці індустріальні пейзажі, піски, абрикоси і напруга у повітрі під час подій 14-15 років.
Цікаво було дізнатися історії від активістів, краєзнавців, працівників Азоту і просто місцевих жителів - не тільки Сєверодонецьку, але й найближчих сіл. Погоджуюся із коментаторками, що те, як про Сєверодонецьк пише Світлана Ославська - викликає лишень бажання писати про своє місто.
Адже це міста, які зазнали свого злету за Радянського Союзу - як міста інженерів, хіміків, шахтарів чи металургів. Як живуть містяни, які пам'ятають минулу славу, світло вулиць, яке зараз погасло? Що стосовно всього цього думає сучасна молодь: яка, може, на підприємствах уже й не працювала, але не один раз чула розповіді від бабусь і дідусів, від батьків чи сусідів.
Такі урбаністичні легенди навіть я впитала. Не про одне східне місто і не від однієї людини. Тому, мені здалися дуже рідними всі ці індустріальні пейзажі, піски, абрикоси і напруга у повітрі під час подій 14-15 років.
Цікаво було дізнатися історії від активістів, краєзнавців, працівників Азоту і просто місцевих жителів - не тільки Сєверодонецьку, але й найближчих сіл. Погоджуюся із коментаторками, що те, як про Сєверодонецьк пише Світлана Ославська - викликає лишень бажання писати про своє місто.
July 29, 2024
«Все дуже просто: знати такі міста, як Сєверодонецьк, — це знати Україну. Не знати Сєверодонецька — не знати одного з реальних облич України»
Дуже цікава, але з тим дуже болісна книга. У Світлани Ославської прекрасний авторський голос, сильний і відвертий. Читаєш про Сєверодонецьк – а в голові своє маленьке місто; історія інша, а теперішнє (яким би застиглим назавжди в минулому воно не було для Сєверодонецька) однакове. Мабуть, ніхто так не зрозуміє неоднозначну любов до свого маленького міста, як людина зі свого власного маленького міста. Багато розділів дають щось подумати, обміркувати, згадати. Дуже рада, що зустріла її у цей час.
«Я повернусь в Україну — тільки в іншу Україну. І ще Бог дасть мені можливість самій її творити. Свєт, не смійся. Я хочу долучитись, щоб Україна була інша. Я таку, як була, не хочу»
Дуже цікава, але з тим дуже болісна книга. У Світлани Ославської прекрасний авторський голос, сильний і відвертий. Читаєш про Сєверодонецьк – а в голові своє маленьке місто; історія інша, а теперішнє (яким би застиглим назавжди в минулому воно не було для Сєверодонецька) однакове. Мабуть, ніхто так не зрозуміє неоднозначну любов до свого маленького міста, як людина зі свого власного маленького міста. Багато розділів дають щось подумати, обміркувати, згадати. Дуже рада, що зустріла її у цей час.
«Я повернусь в Україну — тільки в іншу Україну. І ще Бог дасть мені можливість самій її творити. Свєт, не смійся. Я хочу долучитись, щоб Україна була інша. Я таку, як була, не хочу»
Displaying 1 - 30 of 49 reviews