What do you think?
Rate this book
#Маріуполь #Надія
«Це місто мого дитинства, моєї любові, мого щастя. Я бачила його різним, але ніколи не думала, що побачу його мертвим».
Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті — усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і авторка цієї книжки Надія Сухорукова.
Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно, вона показує Маріуполь очима його мешканки. Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами.
Ілюстрації на обкладинці і у книжці створені іншим мешканцем Маріуполя — художником-графіком Даніілом Немировським. Це його власна візуальна рефлексія пережитого в Маріуполі.
Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті — усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і авторка цієї книжки Надія Сухорукова.
Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно, вона показує Маріуполь очима його мешканки. Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами.
Ілюстрації на обкладинці і у книжці створені іншим мешканцем Маріуполя — художником-графіком Даніілом Немировським. Це його власна візуальна рефлексія пережитого в Маріуполі.
224 pages, Paperback
Published January 1, 2023
3 people are currently reading
144 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 35 reviews
September 2, 2023
A must-read about the war.
This is a very impressive account of life in Mariupol during the first weeks of its siege and violent destruction by Russians in March-April 2022. I try to learn and remember everything I can find about Mariupol (articles, interviews, essays, films, etc.), and although I already know a lot of horrible things about it, Надія Сухорукова’s book still moved me profoundly.
It’s not a comprehensive report about Mariupol in general; Надія Сухорукова talks mostly about herself, her family, her neighbors. Her evidence is claustrophobic, subjective, emotional, sometimes repetitive, probably confusing in details. However, it makes you FEEL this war as if you were there. It makes you become sincerely, even passionately grateful for NOT experiencing all this yourself (although we were probably much closer to it than we can admit now). It reminds you about all these incredible losses and pain that so many of our people suffered — and this is in one city only.
I wish this book were translated into other languages. I hope it can provide the necessary understanding of what is happening to us for foreigners (or about what MIGHT happen to many more of us if not for our fierce resistance and their help and support).
Quotes:
“Бути всередині війни дуже моторошно. Люди стають схожими на дітей, які заблукали в темному лісі. За день до цього, на неспокійній лінії розмежування, у маленькому селі під Маріуполем, доросла жінка, як дитина, ридала над розтрощеним будинком та своїм дивовижним порятунком. Ці села вже вісім років між небом і землею, життям і смертю. Вони стали постійною мішенню російських окупантів. Той, хто посилає снаряд, знає, що він убивця. Він не бачить своєї жертви, але розуміє, що вбиває когось.”
*
“Двір укривають кілька шарів попелу, скла, пластику та металевих уламків. Я намагаюся не дивитися на залізне одоробло, що прилетіло на дитячий майданчик. Думаю, це ракета, а може, міна. Мені все одно, просто неприємно. У вікні третього поверху бачу чиєсь обличчя, і мене пересмикує. Виявляється, я боюся живих людей.
Енджі починає вити, і я розумію, що зараз знову стрілятимуть. Я стою на вулиці серед білого дня, а довкола —цвинтарна тиша. Немає ні машин, ні дітей, ні бабусь на лавках. І вітер помер. Утім, кілька людей таки є: вони лежать біля будинку та на стоянці, накриті верхнім одягом. Я не хочу на них дивитися. Боюся, що побачу когось зі знайомих.
Усе життя в моєму місті зараз тліє в підвалах. Воно схоже на свічку в нашому відсіку. Погасити її доволі просто: будь-яка вібрація чи вітерець — і настане темрява. Я намагаюся заплакати, але не вдається. Мені шкода себе, рідних, мого чоловіка, сусідів, друзів. Я повертаюся в підвал і слухаю мерзенний залізний скрегіт звідти. Минуло два тижні, а я вже не вірю, що колись було інше життя.”
*
“Рашисти катували нас цими літаками. Що десять хвилин. Ми знали, що після гулу буде вибух, потім ще один. Це якщо бомби. А якщо ракети, то вибухів буде чотири. Хтось кричав: «Літак!». Усі забігали в будинок, падали на ліжко, накривали голови ковдрами та подушками. Діти мчали в підвал. Шанси врятуватися у всіх були однакові. Тобто їх узагалі не було, якщо буде пряме влучання.
Страх загинути від бомби найдужчий. По суті, загинути можна було будь-якої секунди від будь-чого, рсзв, міномет, гранатомет, корабельні снаряди… Часто долучалися танки. У них такий різкий, одиночний звук, ніби велетень б’є батогом по стінах будинків. Але приз на наймоторошнішу смерть завжди вигравав авіаудар. Літаки ми ненавиділи. Лічили заходи над нами й мало не помирали від жаху. Цей липкий жах паралізував. Мабуть, тому завжди хотілося спати. Мозок наче розумів, що від нас нічого не залежить, і хотів урятувати, відгороджуючи від реальності.”
*
“Коли російський літак скинув бомбу на лікарняне містечко через дорогу від нас, то покотилася вибухова хвиля. Вона билась у вікна і двері, ламала, як тріски, дерева, І перевертала машини. Автомобілі кричали сигналізаціями, тріщали шибками. Людей хвиля кидала на стіни, на землю і втискала туди з такою силою, що неможливо було дихати. Усе тремтіло так, що мені здалося — це конвульсії мого життя. Від страху хотілося вити. Дивитися в небо на літак і вити.
Звук вибуху був моторошним. Я думала, що тепер для нас усе закінчиться. Бомба впала, як багатотонний м’яч, а потім розірвалася на дрібніші шматки. Проспект Миру через дорогу від лікарняного містечка помер у муках: прошиті наскрізь магазини, перекручені дроти, обвуглені дерева…”
*
“Там, у Маріуполі, на нас скидала бомби ціла ескадрилья. Коло звужувалося. Я думала, що коли все закінчиться і якщо ми залишимося живими, то захочемо вбити себе самі. Навіщо нам життя у мертвому місті? Тоді я вважала, що цей страх — найбільший у нашому житті й тепер боятися нічого. Але тепер мене жахає інше. Я боюся дізнатися, що хтось із друзів та близьких зламається від цієї війни. І найстрашніше: не знаю, що було б зі мною, якби я залишилася у Маріуполі.”
*
“У Маріуполі ми мали репетицію смерті. Хто вижив там, тут її не боїться. Це ніби перехворіти на вітрянку — виробляється імунітет. Тепер ми не можемо померти просто так: скажімо, потрапивши під машину або потонувши в морі.
Смерть тепер — наша близька знайома, майже подруга. У маріупольських підвалах вона була поряд. Тримала за руку. Дивилася ласкаво, коли по будинках навпроти гепали снаряди. Коли заходив бомбардувальник і ми скиглили в подушку, як побиті пси, вона гладила по голові, щоб ми не боялися. Вона шепотіла на вухо, що ще трохи і все буде добре. Пекло залишиться тут, а ми попливемо у прохолодну темряву.”
*
“Тільки через місяць після від’їзду я перестала втягувати голову в плечі, здригатися від гучних звуків та ховатися за найближчий кіоск або забігати в під’їзд і судомно смикати двері підвалу, щоб спуститися туди.
Тепер я дивуюся, коли чую, що людина занедужала чи потрапила в аварію, або просто померла від старості.
Я вважаю, що зараз усім людям загрожують лише бомби, снаряди, міни й кулі, випущені рашистами.”
*
“Аня, Альона, Наталя, Галя, Юля — ми спілкуємося в загальному чаті. Щогодини перекличка. Це схоже на пряме включення та передачу слова в ефірі новин. «Харків, як ви? Одеса, Краматорськ, Сєверодонецьк, Херсон, Маріуполь? Як у вас?». Ми, ніби в темряві, навпомацки знаходимо близьких людей.
Нам страшно, але ми даємо раду цьому страхові та жбурляємо його далеко в космос, у чорну діру. Так само турнем з нашої землі мерзенних загарбників. Вони навіть не уявляють, які ми сильні.”
*
“Моє добре, світле та яскраве місто… Вечорами воно світилося вогнями і щастям. На вулиці вже виїжджали велосипедисти, які страшенно дратували автомобілістів і пішоходів. Із велодоріжками в Маріуполі біда, тому «велогонники» розсікали проїжджою частиною та пішохідними доріжками.
Мій брат Ромка, якого вбило снарядом, теж любив їздити на велосипеді. Він був справжнім велогонником. Але Ромка вже більше ніколи не покатається маріупольськими вулицями. Взагалі ніякими вулицями не покатається.”
*
“Мої рідні, нашого Маріка вже нема. Того Маріуполя, до якого ми звикли. Із фонтанами, квітчастими двориками, бабусями біля під’їздів…
Коли я йшла на гостину до мами, ці бабусі здалеку махали руками и гукали до себе. На лавку, до свого товариства — попліткувати й спитати в мене як у знайомої журналістки: «Чому пенсії підвищили кожному на різну суму?
Що це за платіжка шалена прийшла за газ? Хто це будує і шумить під вікнами? Надю, приїдь з оператором і розберись. Показувати по телеку не треба, просто налякай».
Я нервувалася: сто запитань за хвилину. Вони мене затримували, у мене обмаль часу й купа роботи.
Пробачте, бабусі. Я знаю, що багато хто з вас не витримав цього пекла. Ви не вижили, бо не стало вашого міста, і не стало всього, до чого ви звикли. Хтось із вас загинув від прямого влучання в квартиру, хтось помер через відсутність ліків, хтось — від голоду і самотності.”
*
“Якось він сказав мені, що в його мобільному багато відео наших вулиць. «Там такі кадри. Дуже страшні». Я не хотіла дивитись, але попросила, щоб він переслав їх мені, коли виберемося. Тоді Льоші теж не було добу. Після цього він став сильно випивати. Коли він повернувся з Лівого берега від дітей, я була впевнена, що йому вже нічого не страшно, на відміну від мене. А Льоша запитав: «Ти мені це кажеш?». Тоді я зрозуміла, що він теж звичайна людина, що йому теж страшно, просто він цього не показує.
Я дізналася, що на початку червня Льоша вибрався з міста. Його колишня дружина з синами зараз в Естонії. Льоша поїхав до Німеччини. Добирався тяжко. Пройшов кілька фільтрацій, бо їхав через Росію, перейшов кордон у Нарві. Він дуже ослаб і сильно змінився. Мої знайомі запитали його: «Як ти вижив у Маріуполі? Що там було після нашого від’їзду?». Льоша відповів: «Вам краще не знати. Там було скотство».”
*
“Маріуполь і пекло — ці слова колись були несумісні. Моє місто було щасливе, пекло тут улаштували рашисти. Вони зайшли та змінили природу речей. Перевернули небо, вирили бомбами могили, спопелили наші долі.
Ми виборсалися з пекла, однак воно залишилося всередині нас. Я усміхаюся, розмовляю, сміюся, роздивляюся усе довкола, але раптом чую знайому пісню чи бачу рудого кота — і все. Життя вже немає. Натомість є сльози та горе, почуття провини та страх. Тригером може стати будь-що. Боротися з цим я не можу.
Я живу наполовину. Частина мене залишилася в тому довбаному підвалі. Як я можу радіти, якщо для тих, кого закопали на узбіччі та поставили зверху дерев’яну табличку з номером квартири, радості більше нема? Як я можу їсти шоколадку, якщо одна з моїх сусідок сконала з голоду?
А найстрашніше, що я намагаюся повернути часта щось змінити. Тисячу разів подумки повертаюся в квартиру, щоб забрати Йосика. Відчиняю двері, бачу його зляканий писочок, хапаю, притискаю до себе, такого нещасного, і виношу з під’їзду. Ми їдемо розбитим містом, я гладжу Йосика. Він — зі мною.
Уявляю, як багато разів люди, що втратили близьких, намагалися подумки щось змінити. Я знаю, яку сильну провину вони відчувають, як їм болить. Ці бомби вибухають у тобі й розривають серце. Не допомагає нічого. Навіть ненависть до окупантів.
Усі ми хочемо повернутися. Це вже як нав’язлива думка. У Маріуполі нас більше нема. І без Маріуполя теж нема. Ми вже не розуміємо, хто ми. Привиди з міста-примари?”
*
“Як таке могло статися? Ми виїжджали й навіть не сказали тобі: «До зустрічі!». Коли ми повернемося, ти будеш зовсім іншим.
Роздерті навпіл будівлі, ніби вони з паперу чи картону. Балкони повипадали, мов зуби, стіни почорніли від кіптяви. Я бачила людей, які лежать на землі, з головою накриті їхніми ж курточками. Яскраві горбики під закопченим небом. Жовті, бузкові, зелені, білі. Ці люди здавались маленькими та скрюченими. Я все думала: «їм дуже холодно, їх треба ще чимось накрити».”
*
“Коли я повернуся, то неодмінно влаштую бенкет на весь квартал. Повішу на дверях під’їзду оголошення і попрошу прийти зі своїми стільцями. Ми розставимо їх у самому центрі нашого двору, між двома п’ятнадцятиповерхівки, які затуляли наш будинок від снарядів, і дитячим майданчиком, де зараз понівечені осколками гойдалки. Ми поставимо великий стіл і розсядемося за ним. Деякі стільці залишаться порожніми — хтось не зможе прийти і відсвяткувати перемогу. Але ми згадаємо про них. І про тих, хто мешкав у інших будинках. На сусідніх вулицях і проспектах.
Звісно, усі прийти не зможуть. Ясна річ. Хоча багато хто обіцяв. «Треба обов’язково побачитися, коли ця війна закінчиться. У тому самому складі». Це казав Вітя Дєдов за день до загибелі.”
*
“Найгірше було, коли охоплював розпач. Він не давав ні дихати, ні рухатись. Я дивилася на інших і думала: «Навіщо вони варять суп? Для чого йдуть по воду? Ми все одно помремо. Аби руки міною не відірвало. Як довго можна прожити без рук?». Знайомі розповідали, що неподалік гуртового ринку бачили труп жінки. Вона лежала долілиць. Поряд — відірвані руки. Наче зламана й викинута лялька. А до війни ця жінка була чиєюсь мамою, дружиною, донькою… Я боялася такої смерті. Лежиш у шапці з помпоном долілиць, а тебе бачать і обходять.”
*
“Ось будинок, який я знала. І вважала, що там мешкають лише щасливі люди. Я приїжджала сюди брати інтерв’ю у прекрасної волонтерки. Вона вже померла, ще до війни. Ми всі горювали. Зараз я думаю, може, це добре, що вона померла. Тому що в будинку з пробитими стінами опинилися її донька й онук. Вона їх любила. А що, якби вони загинули, а вона — ні? Ніхто не може знати, як їм було страшно й боляче, якою здалася їм ця безодня та як вони в неї падали. Молода жінка і хлопчик. Дуже добрі та світлі. Тепер вони всі разом. їм тепер спокійно.
Знаєте, чому так лякала тиша, коли припиняли обстріли? Не лише тому, що після паузи стріляли завжди інтенсивніше, і не тому, що затишшя загрожує новими невідомими звуками та снарядами, пущеними зі зброї ще страшнішої. Тиша означала смерть. Ми померли, і все стихло. Треба було спершу переконатися, що ми живі, що це не кінець кошмару, а нетривкий перепочинок перед майбутнім кінцем.”
*
“Ми панічно боялися авіаударів, але в дах будинку, де ми ховалися, прилетіла міна.
У найстрашніші хвилини ми тікали кожне окремо. Однак чітко знали: втекти не означає врятуватися. Убити могло скрізь. Іноді краще залишитися. Ми вдавали, що сильні, але зрештою не витримували і плакали: «Я більше так не можу… Коли це скінчиться?». А потім знову одягали обладунок сміливого лицаря і казали одне одному після чергового обстрілу: «Тримаємося».
Незабаром це слово повторювали що п’ятнадцять хвилин.
Із багатьма людьми, з якими я познайомилася після блокадного Маріуполя, спілкуватися не хотілося. Вони не з мого підвалу. Я це бачу і відчуваю. З ними я не виживу.”
*
“Під час обстрілу він співав разом із господарем. Молоденький папужка Баламут. Мій оператор, Борис Миколайович Яковенко, купив його лише за кілька місяців до війни.
Коли гули літаки, а будинок трясло в конвульсіях і у квартирі від вибухової хвилі дрижало повітря, Баламут починав співати. У його репертуарі було три пісні. Залежно від зброї, з якої летіла смерть, папуга затягував «Не надо печалиться», «Ах, какая женщина» або свою улюблену — «А нам все равно». Боря горланив із ним.
Навколо все вибухало, вилітали шибки, падали шматки стелі, а ці двоє перекрикували один одного дурними голосами: «А нам все одно! Не боїмося ми вовка та сови!».
Сусіди на них не скаржилися, вони не чули цих відчайдушних співів: вибухи не давали божевільному концерту вирватися на волю.”
*
“Поряд із Бориним домом було пекло. Воно там розпочалося раніше, ніж на моєму проспекті Миру. Спочатку ракета впала біля ринку на Бахчиванджі. Це сталося вдень. Вулицю перетрусило, будинки затріщали… Ті, хто лишилися живі, ще не вірили, що цей кошмар відбувається наяву.
Боря розповідав, як намагався знімати відео, коли виходив по воду чи навідував доньку з онукою в бомбосховищі. При появі літака Боря падав на асфальт і закривав собою камеру. Вона здавалася важливішою, ніж власне життя.
Цікаво, кому було б потрібне це відео, якби Борі не стало. Точно не мені. Я не хотіла репортаж такою ціною.
Декого з його сусідів убило під час бомбардування. Боря повернувся додому від доньки, а в його під’їзді трупи. Він ішов до своєї квартири, переступаючи через мертвих людей. Йому пощастило. Він затримався був на вулиці: хтось куховарив на багатті, а Боря розговорився з ним про те, що побачив дорогою. Пролунав страшний вибух — і розмова перервалася.
Біля під’їзду сиділа дівчина й затуляла обличчя руками. Крізь пальці цебеніла кров. Дуже багато крові. Цілий потік. Люди намагалися їй допомогти.
Коли Боря дійшов до свого поверху, пролунав іще один вибух. Теж поряд із будинком. Я йому потім казала: «Хіба ти не знаєш, що літак зазвичай скидає дві бомби? Спершу одну, а потім іде на розворот, повертається і кидає другу».
Другий удар був у тому самому районі. Залізні двері в Бориній квартирі винесло на сходовий майданчик, а вікон не стало зовсім. Він так і ночував кілька днів — без вікон і дверей, в оточенні мерців.”
*
“Під час бомбардування переживав за Баламута. Папуга був у квартирі, а бомба впала у дворі. Борис уже подумав був, що птаху кінець. Однак із кімнати долинув дивний звук. Боря вирішив, що то Баламут помирає — тріпає крилами по підлозі. А коли зайшов у кімнату, зрозумів, що помирає великий настінний годинник. Він упав, скло розсипалося, а стрілки тріпалися в передсмертній агонії.
Баламут був живий. Він сидів настовбурчений і мовчазний. Дивився сумно, з осудом. Зиркнув на Борю, але не поворухнувся. Боря з донькою, онукою та Баламутом зрештою виїхали з Маріуполя. Папуга зміг витримати холод і поїздку через двадцять рашистських блокпостів та мінні поля. Відео, які знімав Боря, вдалося провезти на підконтрольну Україні територію.
Папуга після бомбардування став мовчазним і замисленим. Боря вже думав, що назавжди. Та нещодавно Баламут знову розбалакався. Коли господар виходив з орендованої квартири, сказав йому: «Бувай!», а днями зустрів піснею: «Не надо печалиться, вся жизнь впереди…».
Зараз Баламут вивчає «Стефанію» і «Ти ж мене підманула». Боря вважає, що бойовий український папуга повинен мати український репертуар.”
*
“Ця зима дуже тепла. Сніг засипав Маріуполь лише на початку лютого. Випав як подарунок на мій день народження. Я їхала зі зйомки в затишному й теплому автобусі з усміхненою кондукторкою. Ми проїжджали проспект Миру та повертали на Торгову. Вулиці були казковими: із засніженими старовинними будиночками, яскравими ліхтарями, вогниками вікон і безліччю щасливих людей. Була тільки шоста вечора, усі квапилися додому. Дорослі тягли дітей на санчатах, малеча в яскравих шапках падала у сніг і не хотіла йти в теплі квартири. Звідкись одразу з’явилися десятки сніговиків. Вони стояли майже біля кожного будинку, різної висоти й модифікації.
Усміхнена кондукторка раптом підійшла до мене і спитала: «Як ви думаєте, росіяни на нас нападуть?». Я подивилась у вікно автобуса на місто, що сяяло щастям: «Не посміють».”
This is a very impressive account of life in Mariupol during the first weeks of its siege and violent destruction by Russians in March-April 2022. I try to learn and remember everything I can find about Mariupol (articles, interviews, essays, films, etc.), and although I already know a lot of horrible things about it, Надія Сухорукова’s book still moved me profoundly.
It’s not a comprehensive report about Mariupol in general; Надія Сухорукова talks mostly about herself, her family, her neighbors. Her evidence is claustrophobic, subjective, emotional, sometimes repetitive, probably confusing in details. However, it makes you FEEL this war as if you were there. It makes you become sincerely, even passionately grateful for NOT experiencing all this yourself (although we were probably much closer to it than we can admit now). It reminds you about all these incredible losses and pain that so many of our people suffered — and this is in one city only.
I wish this book were translated into other languages. I hope it can provide the necessary understanding of what is happening to us for foreigners (or about what MIGHT happen to many more of us if not for our fierce resistance and their help and support).
Quotes:
“Бути всередині війни дуже моторошно. Люди стають схожими на дітей, які заблукали в темному лісі. За день до цього, на неспокійній лінії розмежування, у маленькому селі під Маріуполем, доросла жінка, як дитина, ридала над розтрощеним будинком та своїм дивовижним порятунком. Ці села вже вісім років між небом і землею, життям і смертю. Вони стали постійною мішенню російських окупантів. Той, хто посилає снаряд, знає, що він убивця. Він не бачить своєї жертви, але розуміє, що вбиває когось.”
*
“Двір укривають кілька шарів попелу, скла, пластику та металевих уламків. Я намагаюся не дивитися на залізне одоробло, що прилетіло на дитячий майданчик. Думаю, це ракета, а може, міна. Мені все одно, просто неприємно. У вікні третього поверху бачу чиєсь обличчя, і мене пересмикує. Виявляється, я боюся живих людей.
Енджі починає вити, і я розумію, що зараз знову стрілятимуть. Я стою на вулиці серед білого дня, а довкола —цвинтарна тиша. Немає ні машин, ні дітей, ні бабусь на лавках. І вітер помер. Утім, кілька людей таки є: вони лежать біля будинку та на стоянці, накриті верхнім одягом. Я не хочу на них дивитися. Боюся, що побачу когось зі знайомих.
Усе життя в моєму місті зараз тліє в підвалах. Воно схоже на свічку в нашому відсіку. Погасити її доволі просто: будь-яка вібрація чи вітерець — і настане темрява. Я намагаюся заплакати, але не вдається. Мені шкода себе, рідних, мого чоловіка, сусідів, друзів. Я повертаюся в підвал і слухаю мерзенний залізний скрегіт звідти. Минуло два тижні, а я вже не вірю, що колись було інше життя.”
*
“Рашисти катували нас цими літаками. Що десять хвилин. Ми знали, що після гулу буде вибух, потім ще один. Це якщо бомби. А якщо ракети, то вибухів буде чотири. Хтось кричав: «Літак!». Усі забігали в будинок, падали на ліжко, накривали голови ковдрами та подушками. Діти мчали в підвал. Шанси врятуватися у всіх були однакові. Тобто їх узагалі не було, якщо буде пряме влучання.
Страх загинути від бомби найдужчий. По суті, загинути можна було будь-якої секунди від будь-чого, рсзв, міномет, гранатомет, корабельні снаряди… Часто долучалися танки. У них такий різкий, одиночний звук, ніби велетень б’є батогом по стінах будинків. Але приз на наймоторошнішу смерть завжди вигравав авіаудар. Літаки ми ненавиділи. Лічили заходи над нами й мало не помирали від жаху. Цей липкий жах паралізував. Мабуть, тому завжди хотілося спати. Мозок наче розумів, що від нас нічого не залежить, і хотів урятувати, відгороджуючи від реальності.”
*
“Коли російський літак скинув бомбу на лікарняне містечко через дорогу від нас, то покотилася вибухова хвиля. Вона билась у вікна і двері, ламала, як тріски, дерева, І перевертала машини. Автомобілі кричали сигналізаціями, тріщали шибками. Людей хвиля кидала на стіни, на землю і втискала туди з такою силою, що неможливо було дихати. Усе тремтіло так, що мені здалося — це конвульсії мого життя. Від страху хотілося вити. Дивитися в небо на літак і вити.
Звук вибуху був моторошним. Я думала, що тепер для нас усе закінчиться. Бомба впала, як багатотонний м’яч, а потім розірвалася на дрібніші шматки. Проспект Миру через дорогу від лікарняного містечка помер у муках: прошиті наскрізь магазини, перекручені дроти, обвуглені дерева…”
*
“Там, у Маріуполі, на нас скидала бомби ціла ескадрилья. Коло звужувалося. Я думала, що коли все закінчиться і якщо ми залишимося живими, то захочемо вбити себе самі. Навіщо нам життя у мертвому місті? Тоді я вважала, що цей страх — найбільший у нашому житті й тепер боятися нічого. Але тепер мене жахає інше. Я боюся дізнатися, що хтось із друзів та близьких зламається від цієї війни. І найстрашніше: не знаю, що було б зі мною, якби я залишилася у Маріуполі.”
*
“У Маріуполі ми мали репетицію смерті. Хто вижив там, тут її не боїться. Це ніби перехворіти на вітрянку — виробляється імунітет. Тепер ми не можемо померти просто так: скажімо, потрапивши під машину або потонувши в морі.
Смерть тепер — наша близька знайома, майже подруга. У маріупольських підвалах вона була поряд. Тримала за руку. Дивилася ласкаво, коли по будинках навпроти гепали снаряди. Коли заходив бомбардувальник і ми скиглили в подушку, як побиті пси, вона гладила по голові, щоб ми не боялися. Вона шепотіла на вухо, що ще трохи і все буде добре. Пекло залишиться тут, а ми попливемо у прохолодну темряву.”
*
“Тільки через місяць після від’їзду я перестала втягувати голову в плечі, здригатися від гучних звуків та ховатися за найближчий кіоск або забігати в під’їзд і судомно смикати двері підвалу, щоб спуститися туди.
Тепер я дивуюся, коли чую, що людина занедужала чи потрапила в аварію, або просто померла від старості.
Я вважаю, що зараз усім людям загрожують лише бомби, снаряди, міни й кулі, випущені рашистами.”
*
“Аня, Альона, Наталя, Галя, Юля — ми спілкуємося в загальному чаті. Щогодини перекличка. Це схоже на пряме включення та передачу слова в ефірі новин. «Харків, як ви? Одеса, Краматорськ, Сєверодонецьк, Херсон, Маріуполь? Як у вас?». Ми, ніби в темряві, навпомацки знаходимо близьких людей.
Нам страшно, але ми даємо раду цьому страхові та жбурляємо його далеко в космос, у чорну діру. Так само турнем з нашої землі мерзенних загарбників. Вони навіть не уявляють, які ми сильні.”
*
“Моє добре, світле та яскраве місто… Вечорами воно світилося вогнями і щастям. На вулиці вже виїжджали велосипедисти, які страшенно дратували автомобілістів і пішоходів. Із велодоріжками в Маріуполі біда, тому «велогонники» розсікали проїжджою частиною та пішохідними доріжками.
Мій брат Ромка, якого вбило снарядом, теж любив їздити на велосипеді. Він був справжнім велогонником. Але Ромка вже більше ніколи не покатається маріупольськими вулицями. Взагалі ніякими вулицями не покатається.”
*
“Мої рідні, нашого Маріка вже нема. Того Маріуполя, до якого ми звикли. Із фонтанами, квітчастими двориками, бабусями біля під’їздів…
Коли я йшла на гостину до мами, ці бабусі здалеку махали руками и гукали до себе. На лавку, до свого товариства — попліткувати й спитати в мене як у знайомої журналістки: «Чому пенсії підвищили кожному на різну суму?
Що це за платіжка шалена прийшла за газ? Хто це будує і шумить під вікнами? Надю, приїдь з оператором і розберись. Показувати по телеку не треба, просто налякай».
Я нервувалася: сто запитань за хвилину. Вони мене затримували, у мене обмаль часу й купа роботи.
Пробачте, бабусі. Я знаю, що багато хто з вас не витримав цього пекла. Ви не вижили, бо не стало вашого міста, і не стало всього, до чого ви звикли. Хтось із вас загинув від прямого влучання в квартиру, хтось помер через відсутність ліків, хтось — від голоду і самотності.”
*
“Якось він сказав мені, що в його мобільному багато відео наших вулиць. «Там такі кадри. Дуже страшні». Я не хотіла дивитись, але попросила, щоб він переслав їх мені, коли виберемося. Тоді Льоші теж не було добу. Після цього він став сильно випивати. Коли він повернувся з Лівого берега від дітей, я була впевнена, що йому вже нічого не страшно, на відміну від мене. А Льоша запитав: «Ти мені це кажеш?». Тоді я зрозуміла, що він теж звичайна людина, що йому теж страшно, просто він цього не показує.
Я дізналася, що на початку червня Льоша вибрався з міста. Його колишня дружина з синами зараз в Естонії. Льоша поїхав до Німеччини. Добирався тяжко. Пройшов кілька фільтрацій, бо їхав через Росію, перейшов кордон у Нарві. Він дуже ослаб і сильно змінився. Мої знайомі запитали його: «Як ти вижив у Маріуполі? Що там було після нашого від’їзду?». Льоша відповів: «Вам краще не знати. Там було скотство».”
*
“Маріуполь і пекло — ці слова колись були несумісні. Моє місто було щасливе, пекло тут улаштували рашисти. Вони зайшли та змінили природу речей. Перевернули небо, вирили бомбами могили, спопелили наші долі.
Ми виборсалися з пекла, однак воно залишилося всередині нас. Я усміхаюся, розмовляю, сміюся, роздивляюся усе довкола, але раптом чую знайому пісню чи бачу рудого кота — і все. Життя вже немає. Натомість є сльози та горе, почуття провини та страх. Тригером може стати будь-що. Боротися з цим я не можу.
Я живу наполовину. Частина мене залишилася в тому довбаному підвалі. Як я можу радіти, якщо для тих, кого закопали на узбіччі та поставили зверху дерев’яну табличку з номером квартири, радості більше нема? Як я можу їсти шоколадку, якщо одна з моїх сусідок сконала з голоду?
А найстрашніше, що я намагаюся повернути часта щось змінити. Тисячу разів подумки повертаюся в квартиру, щоб забрати Йосика. Відчиняю двері, бачу його зляканий писочок, хапаю, притискаю до себе, такого нещасного, і виношу з під’їзду. Ми їдемо розбитим містом, я гладжу Йосика. Він — зі мною.
Уявляю, як багато разів люди, що втратили близьких, намагалися подумки щось змінити. Я знаю, яку сильну провину вони відчувають, як їм болить. Ці бомби вибухають у тобі й розривають серце. Не допомагає нічого. Навіть ненависть до окупантів.
Усі ми хочемо повернутися. Це вже як нав’язлива думка. У Маріуполі нас більше нема. І без Маріуполя теж нема. Ми вже не розуміємо, хто ми. Привиди з міста-примари?”
*
“Як таке могло статися? Ми виїжджали й навіть не сказали тобі: «До зустрічі!». Коли ми повернемося, ти будеш зовсім іншим.
Роздерті навпіл будівлі, ніби вони з паперу чи картону. Балкони повипадали, мов зуби, стіни почорніли від кіптяви. Я бачила людей, які лежать на землі, з головою накриті їхніми ж курточками. Яскраві горбики під закопченим небом. Жовті, бузкові, зелені, білі. Ці люди здавались маленькими та скрюченими. Я все думала: «їм дуже холодно, їх треба ще чимось накрити».”
*
“Коли я повернуся, то неодмінно влаштую бенкет на весь квартал. Повішу на дверях під’їзду оголошення і попрошу прийти зі своїми стільцями. Ми розставимо їх у самому центрі нашого двору, між двома п’ятнадцятиповерхівки, які затуляли наш будинок від снарядів, і дитячим майданчиком, де зараз понівечені осколками гойдалки. Ми поставимо великий стіл і розсядемося за ним. Деякі стільці залишаться порожніми — хтось не зможе прийти і відсвяткувати перемогу. Але ми згадаємо про них. І про тих, хто мешкав у інших будинках. На сусідніх вулицях і проспектах.
Звісно, усі прийти не зможуть. Ясна річ. Хоча багато хто обіцяв. «Треба обов’язково побачитися, коли ця війна закінчиться. У тому самому складі». Це казав Вітя Дєдов за день до загибелі.”
*
“Найгірше було, коли охоплював розпач. Він не давав ні дихати, ні рухатись. Я дивилася на інших і думала: «Навіщо вони варять суп? Для чого йдуть по воду? Ми все одно помремо. Аби руки міною не відірвало. Як довго можна прожити без рук?». Знайомі розповідали, що неподалік гуртового ринку бачили труп жінки. Вона лежала долілиць. Поряд — відірвані руки. Наче зламана й викинута лялька. А до війни ця жінка була чиєюсь мамою, дружиною, донькою… Я боялася такої смерті. Лежиш у шапці з помпоном долілиць, а тебе бачать і обходять.”
*
“Ось будинок, який я знала. І вважала, що там мешкають лише щасливі люди. Я приїжджала сюди брати інтерв’ю у прекрасної волонтерки. Вона вже померла, ще до війни. Ми всі горювали. Зараз я думаю, може, це добре, що вона померла. Тому що в будинку з пробитими стінами опинилися її донька й онук. Вона їх любила. А що, якби вони загинули, а вона — ні? Ніхто не може знати, як їм було страшно й боляче, якою здалася їм ця безодня та як вони в неї падали. Молода жінка і хлопчик. Дуже добрі та світлі. Тепер вони всі разом. їм тепер спокійно.
Знаєте, чому так лякала тиша, коли припиняли обстріли? Не лише тому, що після паузи стріляли завжди інтенсивніше, і не тому, що затишшя загрожує новими невідомими звуками та снарядами, пущеними зі зброї ще страшнішої. Тиша означала смерть. Ми померли, і все стихло. Треба було спершу переконатися, що ми живі, що це не кінець кошмару, а нетривкий перепочинок перед майбутнім кінцем.”
*
“Ми панічно боялися авіаударів, але в дах будинку, де ми ховалися, прилетіла міна.
У найстрашніші хвилини ми тікали кожне окремо. Однак чітко знали: втекти не означає врятуватися. Убити могло скрізь. Іноді краще залишитися. Ми вдавали, що сильні, але зрештою не витримували і плакали: «Я більше так не можу… Коли це скінчиться?». А потім знову одягали обладунок сміливого лицаря і казали одне одному після чергового обстрілу: «Тримаємося».
Незабаром це слово повторювали що п’ятнадцять хвилин.
Із багатьма людьми, з якими я познайомилася після блокадного Маріуполя, спілкуватися не хотілося. Вони не з мого підвалу. Я це бачу і відчуваю. З ними я не виживу.”
*
“Під час обстрілу він співав разом із господарем. Молоденький папужка Баламут. Мій оператор, Борис Миколайович Яковенко, купив його лише за кілька місяців до війни.
Коли гули літаки, а будинок трясло в конвульсіях і у квартирі від вибухової хвилі дрижало повітря, Баламут починав співати. У його репертуарі було три пісні. Залежно від зброї, з якої летіла смерть, папуга затягував «Не надо печалиться», «Ах, какая женщина» або свою улюблену — «А нам все равно». Боря горланив із ним.
Навколо все вибухало, вилітали шибки, падали шматки стелі, а ці двоє перекрикували один одного дурними голосами: «А нам все одно! Не боїмося ми вовка та сови!».
Сусіди на них не скаржилися, вони не чули цих відчайдушних співів: вибухи не давали божевільному концерту вирватися на волю.”
*
“Поряд із Бориним домом було пекло. Воно там розпочалося раніше, ніж на моєму проспекті Миру. Спочатку ракета впала біля ринку на Бахчиванджі. Це сталося вдень. Вулицю перетрусило, будинки затріщали… Ті, хто лишилися живі, ще не вірили, що цей кошмар відбувається наяву.
Боря розповідав, як намагався знімати відео, коли виходив по воду чи навідував доньку з онукою в бомбосховищі. При появі літака Боря падав на асфальт і закривав собою камеру. Вона здавалася важливішою, ніж власне життя.
Цікаво, кому було б потрібне це відео, якби Борі не стало. Точно не мені. Я не хотіла репортаж такою ціною.
Декого з його сусідів убило під час бомбардування. Боря повернувся додому від доньки, а в його під’їзді трупи. Він ішов до своєї квартири, переступаючи через мертвих людей. Йому пощастило. Він затримався був на вулиці: хтось куховарив на багатті, а Боря розговорився з ним про те, що побачив дорогою. Пролунав страшний вибух — і розмова перервалася.
Біля під’їзду сиділа дівчина й затуляла обличчя руками. Крізь пальці цебеніла кров. Дуже багато крові. Цілий потік. Люди намагалися їй допомогти.
Коли Боря дійшов до свого поверху, пролунав іще один вибух. Теж поряд із будинком. Я йому потім казала: «Хіба ти не знаєш, що літак зазвичай скидає дві бомби? Спершу одну, а потім іде на розворот, повертається і кидає другу».
Другий удар був у тому самому районі. Залізні двері в Бориній квартирі винесло на сходовий майданчик, а вікон не стало зовсім. Він так і ночував кілька днів — без вікон і дверей, в оточенні мерців.”
*
“Під час бомбардування переживав за Баламута. Папуга був у квартирі, а бомба впала у дворі. Борис уже подумав був, що птаху кінець. Однак із кімнати долинув дивний звук. Боря вирішив, що то Баламут помирає — тріпає крилами по підлозі. А коли зайшов у кімнату, зрозумів, що помирає великий настінний годинник. Він упав, скло розсипалося, а стрілки тріпалися в передсмертній агонії.
Баламут був живий. Він сидів настовбурчений і мовчазний. Дивився сумно, з осудом. Зиркнув на Борю, але не поворухнувся. Боря з донькою, онукою та Баламутом зрештою виїхали з Маріуполя. Папуга зміг витримати холод і поїздку через двадцять рашистських блокпостів та мінні поля. Відео, які знімав Боря, вдалося провезти на підконтрольну Україні територію.
Папуга після бомбардування став мовчазним і замисленим. Боря вже думав, що назавжди. Та нещодавно Баламут знову розбалакався. Коли господар виходив з орендованої квартири, сказав йому: «Бувай!», а днями зустрів піснею: «Не надо печалиться, вся жизнь впереди…».
Зараз Баламут вивчає «Стефанію» і «Ти ж мене підманула». Боря вважає, що бойовий український папуга повинен мати український репертуар.”
*
“Ця зима дуже тепла. Сніг засипав Маріуполь лише на початку лютого. Випав як подарунок на мій день народження. Я їхала зі зйомки в затишному й теплому автобусі з усміхненою кондукторкою. Ми проїжджали проспект Миру та повертали на Торгову. Вулиці були казковими: із засніженими старовинними будиночками, яскравими ліхтарями, вогниками вікон і безліччю щасливих людей. Була тільки шоста вечора, усі квапилися додому. Дорослі тягли дітей на санчатах, малеча в яскравих шапках падала у сніг і не хотіла йти в теплі квартири. Звідкись одразу з’явилися десятки сніговиків. Вони стояли майже біля кожного будинку, різної висоти й модифікації.
Усміхнена кондукторка раптом підійшла до мене і спитала: «Як ви думаєте, росіяни на нас нападуть?». Я подивилась у вікно автобуса на місто, що сяяло щастям: «Не посміють».”
Read
August 29, 2023На даний момент у моїй свідомості трагедія Маріуполя - це як перелом, що неправильно зрісся. Ніби весь той біль і жах поставлені на паузу до деокупації. А після звільнення міста від русні, умовну кістку треба буде переламати знову, щоб цього разу вона почала гоїтися правил��но. Все пекло того, що пережив Маріуполь треба буде намагатися осмислити і я чесно не знаю, як це зробити. Ця книжка пропонує погляд на події у місті лише крізь маленьку шпаринку, лише історія однієї людини і це таке чорне пекло, що моментами мені було важко дихати під час читання.
July 11, 2023
“Маріуполь. Надія» Надія Сухорукова.
Книга-щоденник, після якого дуже гірке відчуття. Авторка описує все до дрібних деталей від яких дуже моторошно.
Читаючи цей твір, наче повернувся в Маріуполь березня 2022 року. Відчуваєш взагалі все, переживаєш по новому. Дуже важка книга. Читаєш та начебто знаходишся там.
Важко навіть відгук писати, настільки ця книга важка.
Такі книги повинні бути на полицях всіх книгарень світу, щоб люди розуміли, що відбувалось тоді та знали ціну перемоги.
Цей щоденник повинен прочитати кожен українець, особливо той, хто ще розмовляє російською, хто намагається толерувати русняву музику в українському суспільстві, хто ще не зрозумів проти кого ми воюємо, хто досі не може визначити для себе на чиїй він сторонні, ну і звісно для тих, хто хоче жити життя, забуваючи, що руснява ракета не обирає за параметрами.
Ця книга - памʼять, важка історія, жахлива історія.
Раджу всім
10/10
Книга-щоденник, після якого дуже гірке відчуття. Авторка описує все до дрібних деталей від яких дуже моторошно.
Читаючи цей твір, наче повернувся в Маріуполь березня 2022 року. Відчуваєш взагалі все, переживаєш по новому. Дуже важка книга. Читаєш та начебто знаходишся там.
Важко навіть відгук писати, настільки ця книга важка.
Такі книги повинні бути на полицях всіх книгарень світу, щоб люди розуміли, що відбувалось тоді та знали ціну перемоги.
Цей щоденник повинен прочитати кожен українець, особливо той, хто ще розмовляє російською, хто намагається толерувати русняву музику в українському суспільстві, хто ще не зрозумів проти кого ми воюємо, хто досі не може визначити для себе на чиїй він сторонні, ну і звісно для тих, хто хоче жити життя, забуваючи, що руснява ракета не обирає за параметрами.
Ця книга - памʼять, важка історія, жахлива історія.
Раджу всім
10/10
March 1, 2025
В мене нема слів, єдине що можу сказати, це те, що цю книгу має прочитати кожен і пам’ятати, що хароший руський - це мертвий руський.
«Напевно, так і було задумано: не давати нам спати. Гамселити по місту снарядами, мінами, закидати авіабомбами. Отака воєнна тактика, саме так росіяни вбивають мирних жителів. Те саме зараз відбувається у Сєверодонецьку й Авдіївці. А ви здайтеся, кажуть вони нашим військовим, і ми перестанемо вбивати. Шантажисти смердючі. Убивати вони не перестануть, лише тактику поміняють.»
«Напевно, так і було задумано: не давати нам спати. Гамселити по місту снарядами, мінами, закидати авіабомбами. Отака воєнна тактика, саме так росіяни вбивають мирних жителів. Те саме зараз відбувається у Сєверодонецьку й Авдіївці. А ви здайтеся, кажуть вони нашим військовим, і ми перестанемо вбивати. Шантажисти смердючі. Убивати вони не перестануть, лише тактику поміняють.»
December 3, 2023
Коли я вперше прочитала "Сад Гетсиманський", мене накрило відчуття шоку, нереальності від того, що описане в книзі – було насправді.
Так от книга "Маріуполь надія" нагадала мені про це, але враження від прочитаного ще більш глибокі та сильні, адже описане відбувалось у нас на очах: я була на 9 місяці вагітності, коли новини про Маріуполь вирували в новинах: пологовий, драмтеатр, могили на вулицях. Азовсталь. Щоразу здавалось, що це край, це крапка, після цього точно мусить статись щось, що зупинить все це.
Свідчення в цій книзі — глибока, кривава рана 💔
Прикро, шкода і боляче усвідомлювати весь той жах, через які пройшли люди там і продовжують проходити в інших прифронтових містах.
Цю книгу треба читати, обов'язково, щоб нагадувати собі про те, з ким ми ведемо війну, кожного разу, коли хочеться внести хоч натяк російського світу чи мови в своє життя. Читайте цю книгу і відмежовуйте себе від сусідського впливу. Бо буквально сьогодні натрапила на анонс однієї дами, котра мовою сусіда просуває якийсь свій курс, хочеться спитати: ви при тямі взагалі? Ви країну не переплутали? Їхати недалеко👋
Придбайте книгу, поставте на полицю.
Можливо, вона стане тією класикою, як "Сад Гетсиманський", котрий болить нам через століття.
Так от книга "Маріуполь надія" нагадала мені про це, але враження від прочитаного ще більш глибокі та сильні, адже описане відбувалось у нас на очах: я була на 9 місяці вагітності, коли новини про Маріуполь вирували в новинах: пологовий, драмтеатр, могили на вулицях. Азовсталь. Щоразу здавалось, що це край, це крапка, після цього точно мусить статись щось, що зупинить все це.
Свідчення в цій книзі — глибока, кривава рана 💔
Прикро, шкода і боляче усвідомлювати весь той жах, через які пройшли люди там і продовжують проходити в інших прифронтових містах.
Цю книгу треба читати, обов'язково, щоб нагадувати собі про те, з ким ми ведемо війну, кожного разу, коли хочеться внести хоч натяк російського світу чи мови в своє життя. Читайте цю книгу і відмежовуйте себе від сусідського впливу. Бо буквально сьогодні натрапила на анонс однієї дами, котра мовою сусіда просуває якийсь свій курс, хочеться спитати: ви при тямі взагалі? Ви країну не переплутали? Їхати недалеко👋
Придбайте книгу, поставте на полицю.
Можливо, вона стане тією класикою, як "Сад Гетсиманський", котрий болить нам через століття.
March 13, 2023
Я плакала увесь час, доки читала. Там така велика рана, там такий жах пережили. Я не знаю як нам з усім цим жити. Єдине, що можу сказати, плекаймо нашу ненависть, щоб пам'ятати що з нами робили. Ми просто не маємо права забути
Не легке чтиво, але таке потрібне
Не легке чтиво, але таке потрібне
June 14, 2023
Якщо чесно, я б не хотіла читати цієї книжки.
Але є як є. Росіяни руйнують міста, росіяни вбивають людей, і авторка мала щастя вижити і сміливість написати про дні, які провела в облозі. Цей текст дуже важливий як свідчення, але також він і добре написаний.
Але є як є. Росіяни руйнують міста, росіяни вбивають людей, і авторка мала щастя вижити і сміливість написати про дні, які провела в облозі. Цей текст дуже важливий як свідчення, але також він і добре написаний.
October 27, 2023
Я боялась починати читати цю книгу по очевидних причинах. І вона дійсно страшна. Історії страху маріупольських родин, які відірвані від інформації, їжі, електрики, своїх домівок і просто щоденного нормального життя.
Маріуполь - це рідне місце Надії Сухорукової. Вона провела в Маріуполі майже місяць з початку широкомасштабного вторгнення. Вона бачила, як руйнується її місто, як гинуть друзі та рідні, як чужі люди стають близькими, але і як страх та мовчання поступово накривають темрявою весь світ навколо. Неможливо усвідомити, як ось людина стоїть біля тебе, розмовляє, посміхається - і наступної хвилини її більше нема.
Стільки любові до світлого міста, яке я так добре пам'ятаю, стільки розпачу і досвід, який неможливо прибрати з очей маріупольців. Очей, як на іконах наших церков.
Я дякую Надії за те, що її книга-щоденник просякнуті жалем, смутком, але і безкінечною любов'ю до свого міста, своїх містян та своєї країни.
І так - Надія є.
Маріуполь - це рідне місце Надії Сухорукової. Вона провела в Маріуполі майже місяць з початку широкомасштабного вторгнення. Вона бачила, як руйнується її місто, як гинуть друзі та рідні, як чужі люди стають близькими, але і як страх та мовчання поступово накривають темрявою весь світ навколо. Неможливо усвідомити, як ось людина стоїть біля тебе, розмовляє, посміхається - і наступної хвилини її більше нема.
Стільки любові до світлого міста, яке я так добре пам'ятаю, стільки розпачу і досвід, який неможливо прибрати з очей маріупольців. Очей, як на іконах наших церков.
Я дякую Надії за те, що її книга-щоденник просякнуті жалем, смутком, але і безкінечною любов'ю до свого міста, своїх містян та своєї країни.
І так - Надія є.
March 20, 2023
«Нічого й ніколи вже не буде як колись. Наші долі зруйнували, наші мрії розтоптали, нас навчили ненавидіти вoрогів і бажати їм смeрті так сильно, що, побачивши мeртвого oкупанта, нам на очі навертаються сльози радості. Ми ніколи не були такими. Нас такими зробила війнa. Ми тепер безстрашні, відчайдушні. Нас неможливо перемогти»
Мабуть символічно писати відгук на цю книгу під час повітряної тривоги.
Хоча ні, це не буде відгук. Це будуть лише мої враження.
Адже я не маю права писати відгуки на такі книги.
Бо:
це книга - історія
це книга - пам‘ять
це книга - біль
це книга - страждання
це книга - сум
це книга - розпач
це книга - лють
це книга - зневіри та одночасно і віри на краще
це книга - надії
Цю книгу треба берегти.
Ця книга має бути в кожного.
Цю книгу потрібно читати, адже ми мусимо знати і пам’ятати.
Цю книгу можна розбирати на цитати:
«Орки справді не зможуть жити на цій землі. У небі теж не зможуть, і під водою у них не вийде. Їх ви штовхнуть звідти риби, боги доватимуть бути поряд з yбивцями»
Адже:
«Моє місто неодмінно житиме, доки живемо ми. Моє місто українське, і воно помре, якщо залишиться в рoсіян. Ми неодмінно переможемо і повернемося»
Я б так багато ще хотіла сказати, але всі слова тут ні до чого. Цю книгу просто потрібно читати та відчувати.
Попри весь біль та сльози.
Мабуть символічно писати відгук на цю книгу під час повітряної тривоги.
Хоча ні, це не буде відгук. Це будуть лише мої враження.
Адже я не маю права писати відгуки на такі книги.
Бо:
це книга - історія
це книга - пам‘ять
це книга - біль
це книга - страждання
це книга - сум
це книга - розпач
це книга - лють
це книга - зневіри та одночасно і віри на краще
це книга - надії
Цю книгу треба берегти.
Ця книга має бути в кожного.
Цю книгу потрібно читати, адже ми мусимо знати і пам’ятати.
Цю книгу можна розбирати на цитати:
«Орки справді не зможуть жити на цій землі. У небі теж не зможуть, і під водою у них не вийде. Їх ви штовхнуть звідти риби, боги доватимуть бути поряд з yбивцями»
Адже:
«Моє місто неодмінно житиме, доки живемо ми. Моє місто українське, і воно помре, якщо залишиться в рoсіян. Ми неодмінно переможемо і повернемося»
Я б так багато ще хотіла сказати, але всі слова тут ні до чого. Цю книгу просто потрібно читати та відчувати.
Попри весь біль та сльози.
March 14, 2024
Книга, яка давно вже лежала і чекала свого часу, коли я наважусь її прочитати. Неймовірно складна, але неймовірно важлива, щоб памʼять про Маріуполь і за його мешканців, живих і мертвих, жила далі.
March 17, 2023
Дуже боляче
June 2, 2025
Маріуполь болить. Болить відкритою раною усій країні, скільки б часу не пройшло. Та навіть попри це, жодному й жодній з нас ніколи не зрозуміти того, через що пройшли маріупольці. Ніколи не осягнути як глибоко жах оселився в їхніх серцях і як набагато більше їм болить за рідним містом, яке змінилося до невпізнаваності. Стало іншим. Як і його мешканці.
Ця книжка - один із тисяч голосів, якими кричить Маріуполь, кричить від розпачу, страху, голоду й холоду. Це голос маріупольської журналістки, що під час блокади міста вела свій щоденник у соцмережах. Уривки цього щоденника вже звучали на території Європи та публікувалися у виданнях різних куточків світу. Однак книжка - більш цілісна історія, що дозволяє хоча б на найменшу часточку відчути досвід того, через що пройшла авторка, її рідні, сусіди, друзі та просто знайомі навесні 2022 року.
Від кожної сторінки й кожного речення стискається серце, а на очі навертаються сльози, але ти продовжуєш читати, бо знає��, що маєш. Книжки як ця мають бути перекладені якомога більшою кількістю мов, щоб всюди люди могли прочитати ці живі, відверті й жахливі свідчення того, як росіяни знищували й знищують неймовірне місто Маріуполь та його чудових людей.
✒️"Таке враження, що небезпечно скрізь. Що нема жодного куточка, де можна сховатися. Удари ракет і свист мін, металевий брязкіт і шипіння величезного дракона. Звуки та вібрація, навіть якщо заснув, виколупують душу."
✒️"Моє місто вже не пахне морем. У нього тепер інший запах, запах горя і смерті. Знаєте, як пахне горе? Воно пахне гаром, немитим тілом і оцтом, який ми додавали до кожної страви, щоб перебити запах тухлятини."
✒️"Ми виборсалися з пекла, однак воно залишилося всередині нас. Я усміхаюся, розмовляю, сміюся, роздивляюся усе довкола, але раптом чую знайому пісню чи бачу рудого кота — і все. Життя вже немає. Натомість є сльози та горе почуття провини та страх. Тригером може стати будь-що. Боротися з цим я не можу."
✒️"Нас робили непомітними й мовчазними. Зляканими й замороженими. Війна — це не лише коли бомбардують і вбивають. Це ще коли тебе перетворюють на когось іншого. Ми були як маріупольські вікна, які перестали світитися."
✒️"Нас було багато. Ми були розкидані по районах. Сиділи в підвалах, як мурахи в мурашниках, а зверху по нас топталися. Ми помирали разом із друзями та сусідами. Не по одному — одразу десятками. Наше життя вже не мало жодного значення. Ні для кого. Для нас самих — теж не мало."
Попри всі жахи, що описані на цих сторінках, крізь них несміливо просвічує безмежна любов авторки до свого міста та страшенна туга за ним, таким світлим, затишним і рідним.
Розказано все дуже просто й доступно, але тут стільки емоцій, стільки страху, жаху, розпачу й безвиході, що іноді буквально хочеться хапнути ротом свіжого повітря. А навіть там, де не лишалося місця емоціям, де своє брала апатія, лишається лише невтомний біль, якому, здається, немає кінця.
Усі ці емоції вдало доповнюють і описують ілюстрації Даніїла Немировського, від яких так само перехоплює подих.
Складно рекомендувати такі книжки. Вони морально важкі, але дуже важливі. Як пам'ять. Як свідчення. Тож зважайте на свій моральний стан, але не забувайте звертати увагу на таку літературу.
(Інст з відгуками на сучукрліт @_daria_barnes)
Ця книжка - один із тисяч голосів, якими кричить Маріуполь, кричить від розпачу, страху, голоду й холоду. Це голос маріупольської журналістки, що під час блокади міста вела свій щоденник у соцмережах. Уривки цього щоденника вже звучали на території Європи та публікувалися у виданнях різних куточків світу. Однак книжка - більш цілісна історія, що дозволяє хоча б на найменшу часточку відчути досвід того, через що пройшла авторка, її рідні, сусіди, друзі та просто знайомі навесні 2022 року.
Від кожної сторінки й кожного речення стискається серце, а на очі навертаються сльози, але ти продовжуєш читати, бо знає��, що маєш. Книжки як ця мають бути перекладені якомога більшою кількістю мов, щоб всюди люди могли прочитати ці живі, відверті й жахливі свідчення того, як росіяни знищували й знищують неймовірне місто Маріуполь та його чудових людей.
✒️"Таке враження, що небезпечно скрізь. Що нема жодного куточка, де можна сховатися. Удари ракет і свист мін, металевий брязкіт і шипіння величезного дракона. Звуки та вібрація, навіть якщо заснув, виколупують душу."
✒️"Моє місто вже не пахне морем. У нього тепер інший запах, запах горя і смерті. Знаєте, як пахне горе? Воно пахне гаром, немитим тілом і оцтом, який ми додавали до кожної страви, щоб перебити запах тухлятини."
✒️"Ми виборсалися з пекла, однак воно залишилося всередині нас. Я усміхаюся, розмовляю, сміюся, роздивляюся усе довкола, але раптом чую знайому пісню чи бачу рудого кота — і все. Життя вже немає. Натомість є сльози та горе почуття провини та страх. Тригером може стати будь-що. Боротися з цим я не можу."
✒️"Нас робили непомітними й мовчазними. Зляканими й замороженими. Війна — це не лише коли бомбардують і вбивають. Це ще коли тебе перетворюють на когось іншого. Ми були як маріупольські вікна, які перестали світитися."
✒️"Нас було багато. Ми були розкидані по районах. Сиділи в підвалах, як мурахи в мурашниках, а зверху по нас топталися. Ми помирали разом із друзями та сусідами. Не по одному — одразу десятками. Наше життя вже не мало жодного значення. Ні для кого. Для нас самих — теж не мало."
Попри всі жахи, що описані на цих сторінках, крізь них несміливо просвічує безмежна любов авторки до свого міста та страшенна туга за ним, таким світлим, затишним і рідним.
Розказано все дуже просто й доступно, але тут стільки емоцій, стільки страху, жаху, розпачу й безвиході, що іноді буквально хочеться хапнути ротом свіжого повітря. А навіть там, де не лишалося місця емоціям, де своє брала апатія, лишається лише невтомний біль, якому, здається, немає кінця.
Усі ці емоції вдало доповнюють і описують ілюстрації Даніїла Немировського, від яких так само перехоплює подих.
Складно рекомендувати такі книжки. Вони морально важкі, але дуже важливі. Як пам'ять. Як свідчення. Тож зважайте на свій моральний стан, але не забувайте звертати увагу на таку літературу.
(Інст з відгуками на сучукрліт @_daria_barnes)
March 7, 2025
Це книжка, яку треба перекласти всіма мовами світу. Це треба прочитати, прориватися через біль, сльози і переживання. Але це треба прочитати. Це не можна забувати, це треба завжди памʼятати.
Read
June 25, 2023Не буду ставити ніяку оцінку. Бо тут ніякі критерії не працюють. Це не книга, це щільний згусток страху, болю і відчаю. Сльози застилають очі, ком у горлі відпускає, щоб через кілька сторінок стиснутися знову. Важко читати, але необхідно.
June 21, 2024
Я не знаю, як писати про цю книгу і як про неї мовчати. Вона така болісна, така щемка і чуттєва. Тут стільки емоцій, почуттів, болю, любові, страху, ненависті, жалю... Я впевнена, що цю книгу потрібно прочитати. Так - болісно, так - сльози на очах, але для дослідження себе і для того, щоб пам'ятати, прочитайте цю книгу. Прочитайте про її жителів, які любили своє місто і втратили його. Прочитайте про тих, хто сидів в підвалах і тих, хто йшов під обстрілами по місту, щоб навідати рідних. Прочитайте про страх і смерть, і біль, і страждання, але і про любов, про допомогу, про людяність. Прочитайте про людей. Просто людей. Які жили, любили, працювали, а потім втратили це все.
Так боляче...
Так боляче...
December 19, 2023
Звісно, ставити зірочки на подібні книжки дивно і якось навіть безглуздо. Це не вигадана історія і не опис давно минулих жахіть. Це те, що відбувалося всього рік назад на очах у всього світу. Страшна книга, дуже страшна. Але важлива.
Мені хочеться, щоб її прочитали закордоном. Я хочу, щоб зрозуміли наш біль і те, що нам доводиться проживати, поки вони вирішують допомагати нам чи ні. У нас жорстокий і підступний ворог, який вміє знищувати і вбивати найкраще. Можливо, такі книги пояснять хоч комусь, кому ми змушені протистояти.
Мені хочеться, щоб її прочитали закордоном. Я хочу, щоб зрозуміли наш біль і те, що нам доводиться проживати, поки вони вирішують допомагати нам чи ні. У нас жорстокий і підступний ворог, який вміє знищувати і вбивати найкраще. Можливо, такі книги пояснять хоч комусь, кому ми змушені протистояти.
January 9, 2024
"Зло завжди повертається" - напевно для мене це основна думка цієї книжки, цього щоденника, сповіді, молитви, оплакування втраченого міста.
В 2014 році Маріуполь вдалося відстояти. Однак в 2022 вони повернулись, щоб його знищити.
І війна, яка весь цей час була за пару десятків кілометрів, увірвалась всередину.
Це щоденник журналістки, яка близько 3 тижнів провела під обстрілами в блокадному Маріуполі.
Читати боляче. І страшно уявити, як люди змогли це пережити.
В 2014 році Маріуполь вдалося відстояти. Однак в 2022 вони повернулись, щоб його знищити.
І війна, яка весь цей час була за пару десятків кілометрів, увірвалась всередину.
Це щоденник журналістки, яка близько 3 тижнів провела під обстрілами в блокадному Маріуполі.
Читати боляче. І страшно уявити, як люди змогли це пережити.
October 19, 2024
Ніби насправді читаєш щоденник своєї подруги: так легко и доступно написано про страшні реалії нашого життя. Через що люди мали пройти і до цього часу проходять. Чому гинуть невинні? І скільки ще можна триматися і боротися? Страшно від того скільки покалічених душ за всі ці роки…
March 24, 2023
читала цю книгу з перервами на соцмережі майже після кожного розділу.
дуже щемко. й надзвичайно важливо.
дуже щемко. й надзвичайно важливо.
October 14, 2023
Найсильніша книжка з прочитаних за рік
June 3, 2023
Важка книга, читати боляче, а русню хочеться ненавидіти, ще більше, хоча здавалося б куди вже.
April 22, 2024
Кажуть, що історію пишуть переможці, а для приборкання народу належить відтяти йому памʼять. Це, власне, з нами і робила сусідня імперія протягом століть – переписувала наше минуле, знищувала ідентичність, створювала вічність “братніх народів”. Тому так тяжко зараз віднайти себе, коли оточення русифіковане, а архіви спалені; тому так важливо документувати велику війну, кожну хвилину російського вторгнення. Вони роблять усе, щоби ми не бачили дійсності; ми ж мусимо про неї кричати і не дозволити забути жоден скоєний злочин.
“#Маріуполь #Надія” – це живі свідчення російської збройної агресії проти України. Тут немає сюжету ані щасливого кінця. Натомість є біль. Розпач. Страх. Сміливість. Втеча. Надія. Надія вижити або померти швидко. У Маріуполі, різниця між першим і другим була дуже незначна.
“#Маріуполь #Надія” – це влучно проілюстрована книга-щоденник маріупольської журналістки Надії Сухорукової, яка знайшла у собі силу писати серед пекла. Про реальність, про виживання. Про людей, які жили життя, любили Маріуполь і не чекали війни. Завдяки їй, зокрема, ми маємо найживіші спогади акту геноциду проти українського народу – їх мусить прочитати кожен.
Особиста памʼять маріупольців мусить стати колективною всіх українців. Тоді вона вкорениться в нашу історію, в нашу кров і в нашу політику. Це все уможливлює документування і свідчення, такі як “#Маріуполь #Надія”.
Чесно, навряд я цю книгу прочитаю вдруге. Надто свіжо, надто болить. Проте я памʼятатиму. І передам цю памʼять далі.
“#Маріуполь #Надія” – це живі свідчення російської збройної агресії проти України. Тут немає сюжету ані щасливого кінця. Натомість є біль. Розпач. Страх. Сміливість. Втеча. Надія. Надія вижити або померти швидко. У Маріуполі, різниця між першим і другим була дуже незначна.
“#Маріуполь #Надія” – це влучно проілюстрована книга-щоденник маріупольської журналістки Надії Сухорукової, яка знайшла у собі силу писати серед пекла. Про реальність, про виживання. Про людей, які жили життя, любили Маріуполь і не чекали війни. Завдяки їй, зокрема, ми маємо найживіші спогади акту геноциду проти українського народу – їх мусить прочитати кожен.
Особиста памʼять маріупольців мусить стати колективною всіх українців. Тоді вона вкорениться в нашу історію, в нашу кров і в нашу політику. Це все уможливлює документування і свідчення, такі як “#Маріуполь #Надія”.
Чесно, навряд я цю книгу прочитаю вдруге. Надто свіжо, надто болить. Проте я памʼятатиму. І передам цю памʼять далі.
March 6, 2023
Складно ставити оцінку цій книзі. Вона важлива та історична
Те, що я напишу, жахливо та безлюдно, але це не щоденник, там замало деталей та опису, пояснень. Хай простить мене авторка, мені шкода це писати. Яка ж я зранена психологічно, ми всі...
Хочу пояснити, що маю на увазі. Весною 2022 я бу��а ВПО (внутрішньо переміщена особа). Простими словами - біженка на захід України з палаючої півночі. За час війни за межі країни не виїздила. Я не уявляю звуків градів, авіабомб, літаків, мінометів, дяка за це ЗСУ. У книзі вони дуже погано описані, і як уявити це все людям закордоном? Не має значення, українцям чи іноземцям
Я розумію, це викладення думок та емоцій як є, і як було. Проте редактори могли б впоратися краще, бо, наприклад, вже у 2й частині книг зустрічаються одруківочки, повтори слів в одному реченні, повтори фраз (інколи по 2,3 речення на сусідніх сторінках). Інколи не зрозумілі часові рамки про який час йдеться (було б зручно робити примітки, бо "у цьому році" для авторки - це 2022, але книжку видали 2023, тому для мене це вже 2023, а читати її будуть і надалі)
Не можу і не буду її рекомендувати ні-ко-му, бо кожен має сам визначитися, чи зможе її прочитати і чи є в нього на це сили
Ми обов'язково переможемо, та місто Марії знов стане живим та щасливим
Те, що я напишу, жахливо та безлюдно, але це не щоденник, там замало деталей та опису, пояснень. Хай простить мене авторка, мені шкода це писати. Яка ж я зранена психологічно, ми всі...
Хочу пояснити, що маю на увазі. Весною 2022 я бу��а ВПО (внутрішньо переміщена особа). Простими словами - біженка на захід України з палаючої півночі. За час війни за межі країни не виїздила. Я не уявляю звуків градів, авіабомб, літаків, мінометів, дяка за це ЗСУ. У книзі вони дуже погано описані, і як уявити це все людям закордоном? Не має значення, українцям чи іноземцям
Я розумію, це викладення думок та емоцій як є, і як було. Проте редактори могли б впоратися краще, бо, наприклад, вже у 2й частині книг зустрічаються одруківочки, повтори слів в одному реченні, повтори фраз (інколи по 2,3 речення на сусідніх сторінках). Інколи не зрозумілі часові рамки про який час йдеться (було б зручно робити примітки, бо "у цьому році" для авторки - це 2022, але книжку видали 2023, тому для мене це вже 2023, а читати її будуть і надалі)
Не можу і не буду її рекомендувати ні-ко-му, бо кожен має сам визначитися, чи зможе її прочитати і чи є в нього на це сили
Ми обов'язково переможемо, та місто Марії знов стане живим та щасливим
July 11, 2023
Загалом, я не люблю читати книжки про страждання, біль і тд, бо їх і так забагато навколо, і коли іх проживаєш, то якось не дуже хочеться ще й з книжки додаткову порцію отримувати. Але ця книжка, хоч і про страшні події, які не вкладаються в голові в 21 столітті, на диво легко читається, не могла відірватись, не дочитавши до кінця. Таке не можна забувати, і треба розуміти зсередини. Раджу до прочитання
October 21, 2025
Важка книга, що описує досвід перебування в Маріуполі під час масових бомбардувань і обстрілів на початку ПМВ у 2022 році. Авторка - журналістка за фахом, і завдяки цьому ми отримуємо якісну документальну прозу, що свідчить про злочини російських окупантів. Книга є наочним прикладом, як виглядає ПТСР у цивільних людей: нав'язливе повернення до тих самих подій, відчуття провини за те, що вдалося вижити, а багатьом іншим ні, туга за рідним містом і залишеним напризволяще котом. Ми постійно повертаємося до тих самих реперних точок, що викарбувалися у свідомості авторки, іноді я навіть плутався, у якій послідовності відбувалися ті чи інші події. Страх, страх і ще раз страх, всепроникний жах скрізь, бажання жити й одночасно бажання померти, щоб цей жах припинився, бо людська психіка не може витримувати таке довго. Тут ви не знайдете детальних описів жахіть, страшні деталі лише подекуди визирають серед рядків: понівечені тіла, свіжі могили на дитячих майданчиках, трупи, що лежать у квартирах або на балконі та чекають на своє поховання, згорілі будинки, вибухи, що змушують весь панельний будинок трястися. Такий рівень навантаження на цивільну людину просто неможливо уявити, але це все сталося насправді, і ми маємо пам'ятати про це. І такі книги допомагають нам не забути.
July 16, 2025
Надія Сухорукова - журналістка, що пережила бої за Маріуполь, окупацію, виїхала з оточеного міста, пройшла фільтрацію і написала книжку, що сповнена болю за своє місто та втрачене мирне життя. Точніше, не втрачене, а відібране окупантами.
#Маріуполь #Надія - не щоденник, скоріше - збірка спогадів про прихід рсні, про відчуття злості до окупантів, надію на швидке закінчення війни, на мир, повернення До… а ще - про людей, які оточували авторку в ці складні тижні, рятувалися і ховалися разом з нею, допомагали один одному, виживали і гинули.
Ця книжка починалася, напевне, із постів у фб, які я добре памʼятаю з тих страшних часів. Сторінку із тими дописами - знищено, зате є книжка. Вона дуже емоційна, часами - із самоповторами, наче сшита з клаптиків споминів. Мені не було страшно її читати, я не травмувалася, адже знала і читала багато до цього - і в рамках збору свідчень для “Я пишу з війни” і спогадів очевидців та учасників опору, яких, на щастя, зараз дуже багато. Все це, як пазлики, формує велику чесну картину рснявого злочину проти Маріуполя, маріупольців і України.
#Маріуполь #Надія - не щоденник, скоріше - збірка спогадів про прихід рсні, про відчуття злості до окупантів, надію на швидке закінчення війни, на мир, повернення До… а ще - про людей, які оточували авторку в ці складні тижні, рятувалися і ховалися разом з нею, допомагали один одному, виживали і гинули.
Ця книжка починалася, напевне, із постів у фб, які я добре памʼятаю з тих страшних часів. Сторінку із тими дописами - знищено, зате є книжка. Вона дуже емоційна, часами - із самоповторами, наче сшита з клаптиків споминів. Мені не було страшно її читати, я не травмувалася, адже знала і читала багато до цього - і в рамках збору свідчень для “Я пишу з війни” і спогадів очевидців та учасників опору, яких, на щастя, зараз дуже багато. Все це, як пазлики, формує велику чесну картину рснявого злочину проти Маріуполя, маріупольців і України.
April 21, 2024
«Ти наче впадаєш у вир, де холодно й темно, і закінчується повітря» - так відчувається ця книга. Переживати бомбардування Маріуполя разом із Надією, яка все це описує у книзі, нестерпно.
Кілька днів тому я подивилась 20 днів у Маріуполі і ось прочитала книгу теж про 20 днів у Маріуполі. Але це наче не 20 днів, це триває досі, щодня, щохвилини.
Книга і фільм відрізняються. Оператор у фільмі пересувається Маріуполем та намагається зняти якомога більше, авторка книги ж знаходиться майже увесь час в одному місці і від цього ще більш моторошно. Бо коло звужується і вона знає - не вціліє жоден будинок, жоден підвал. Зрештою, буде знищене усе.
Страшна книга. Я намагалась прочитати якнайшвидше, так, наче швидкість мого читання могла б якось зменшити ті страждання, що їх люди переживали у Маріуполі.
Кілька днів тому я подивилась 20 днів у Маріуполі і ось прочитала книгу теж про 20 днів у Маріуполі. Але це наче не 20 днів, це триває досі, щодня, щохвилини.
Книга і фільм відрізняються. Оператор у фільмі пересувається Маріуполем та намагається зняти якомога більше, авторка книги ж знаходиться майже увесь час в одному місці і від цього ще більш моторошно. Бо коло звужується і вона знає - не вціліє жоден будинок, жоден підвал. Зрештою, буде знищене усе.
Страшна книга. Я намагалась прочитати якнайшвидше, так, наче швидкість мого читання могла б якось зменшити ті страждання, що їх люди переживали у Маріуполі.
March 26, 2024
Розповідь-спогад жінки, яка пережила окупацію Маріуполя.
24лютого … нове, зовсім інше життя…
Життя- коли все змінилось в одну мить…
Коли все що здавалося важливим, зменшується до мікроскопічних розмірів…
Коли головне можна перелічити на пальцях - це життя і спокій…
І усвідомлення реальності, … що жити треба сьогодні , а загадувати на завтра - неймовірна розкіш.
Як хочеться просто жити і насолоджуватись кожним днем, тишею, безпекою.
Цінувати і бути вдячним.
Книга-спогад, історія з життя, про яку має дізнатися кожен.
24лютого … нове, зовсім інше життя…
Життя- коли все змінилось в одну мить…
Коли все що здавалося важливим, зменшується до мікроскопічних розмірів…
Коли головне можна перелічити на пальцях - це життя і спокій…
І усвідомлення реальності, … що жити треба сьогодні , а загадувати на завтра - неймовірна розкіш.
Як хочеться просто жити і насолоджуватись кожним днем, тишею, безпекою.
Цінувати і бути вдячним.
Книга-спогад, історія з життя, про яку має дізнатися кожен.
Read
October 17, 2025Щоденники війни не можуть піддаватися оцінці (принаймні не свої рідні, коли болить по-живому), це те рефлексійне письмо, яке конче потрібне, щоб вижити. І для мене воно стало таким осередком міркування і дивування як людина 21 століття виживала і помирала в обставинах, які не мали б місця бути. І коли читаєш такими кавалками, всотуєш одну трагедію за другою, то стаєш оголеним нервом, сила якого у його безпомічності, а тому - готовності до всього.
Read
July 1, 2023Цій книжці не можна ставить оцінку, тому що це хронологія такого жаху, що його годі уявити в Європі у 21 сторіччі. Читати її дуже важко, тому що пропускаєш через себе кожну фразу і все одно не до кінця усвідомлюєш, якщо не прожив це сам.
Цю книгу варто читати після нашої перемоги, щоб не забувати через що довелося пройти нашим людям.
Цю книгу варто читати після нашої перемоги, щоб не забувати через що довелося пройти нашим людям.
Displaying 1 - 30 of 35 reviews