Олександр Ірванець

“Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки й діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не може бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більш не полювали на звірів з кам’яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі й у всесвіті ці багатоповерхові цегляні й бетонні будинки, облуплені та непривітні, серед плетива трамвайних колій, котрі з’єднували окремі райони у подобизну міста. Люди вічно одягались у цей негарний одяг з темних неякісних тканин. Вічно їли несмачну, прісну їжу, пили недобрі, вивітрені напої. Зустрічалися. Кохалися, закладали родини, народжували дітей, які й продовжували цей безкінечний ланцюжок нудьги та безнадії.”
― Олександр Ірванець

“Ти часто й багато чогось вимагаєш від нас. Називаєш це нашим обов’язком. Чи, щоб м’якше звучало, — почесним обов’язком. Інколи навіть священним обов’язком. Але обов’язком. Зрідка ти визнаєш, що ми маємо і права. Але передусім права належать тобі. Право наглядати за нами. Контролювати наші вчинки, наші дії. Визначати, які з цих дій вірні, а які ні. Які дії дозволені, а які — злочинні. За злочинні ти нас караєш. Карати ти вмієш, і робиш це з задоволенням.”
― Олександр Ірванець, Хвороба Лібенкрафта